Іван Малкович: «Коли нація розмивається культурним секонд-хендом, хочеться радикальних дій»

Іван Малкович в українському просторі – постать, яка викликає безліч асоціацій. Малкович – видавництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” – українські книжки – дитячі, дорослі, кумедні, серйозні…

Інший промінь із цього Малковичевого центру – вірші – есеї – “із янголом на плечі” – “свічечка букви «Ї»… А можна ще піти у керунок перекладацтва, батьківства, родинних історій, дружніх зв’язків чи не з усіма українськими письменниками та ілюстраторами і… пішло-поїхало. Нещодавно Іван Малкович видав поетичну збірку вибраного “Все поруч”; його син Тарас став упорядником однієї із найгучніших літературних новинок антології “Сновиди. Сни українських письменників”…

– Перебираючи свій творчий доробок і обираючи вірші до збірки вибраного “Все поруч”, знаходили твори, за які вам соромно і ви б не хотіли, щоб вони побачили світ?

– Багато з того, що написано, ніколи не публікував. Досі у мами й сестри викрадаю свої вірші, які вони зберігають, і нищу їх. Не хочу, щоб речі, які вважаю учнівськими, публікувалися. Кожна людина доходить до повноти своєї творчої сили у певному віці, і багато творів – це лише шлях до цієї повноти. А шлях не має бути видно. Знищую вірші, у яких не впевнений, бо бачу, що зробили з доробком поета Тараса Мельничука – видають усе, що знайдуть. Колись КДБ забрав його юнацьку книжку. Існувала красива легенда про цю втрачену збірку, яка загубилася в лабетах КДБ. Хай би так і лишалося, а її видали… А це ще “недоМельничук”.

– З кожним роком у “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ” посилюється і розростається доросла серія книжок. Чи не пора переставати кваліфікувати видавництво як дитяче?

– Подивимося, чи добре піде доросла серія… Хоча широкого тематичного розгалуження все одно не буде. Не люблю, коли видавництво видає все підряд, воно повинно на чомусь спеціалізуватися. Серію сучасної української літератури планую почати книжкою Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”, а поетичну – розпочала моя книжка “Все поруч”. Книжки “Дорослої серії” будуть впізнавані, щоб їх хотілося збирати до своєї бібліотеки, щоб їм довіряли. У поетичній серії будуть і сучасні українські поети, і переклади, і трохи класики. Це буде вишукана серія в обкладинках, обтягнутих дорогою тканиною… Маю моральне зобов’язання видати Тараса Мельничука, обіцяв йому ще за його життя. Ще коли готував його видання 1989 року, він дав мені право скорочувати свої вірші. Колись передруковував їх на своїй машинці з тих рукописів, які переховувалися в нас, у моєї мами в різних тайниках. Хочу видати Рільке, збірку польських поетів, декількох сучасних українських поетів. Мріяв би відкривати нові імена, але щоб я щось видав, воно має мене вразити.

– Ваші сини вже долучаються до видавничого бізнесу?

– Старший син Тарас пише вірші, перекладає і художні тексти, і фільми. Література – його стихія. Молодший, Гордій, – тільки в 9-му класі, тому особливих зацікавлень не має. Раніше багато читав, а останній рік Інтернет поглинає його з головою. Бурхливі перші закохання, спілкування… Це відвертає його увагу від книжок. Він досі читає, але вже не тими порціями, що колись.

– Як ви оцінюєте творчість старшого сина – як видавець?

– Його друзі-поети іноді звертаються до мене: “Та не будь ти такий строгий, Тарас – прекрасний поет”. Я – суворий критик. Але бачу, що у сина є хороші вірші, які мені цікаві. Їх ще нема на цілу книжку, і видавати зарано. Краще, щоб книжка настоялася, як добре вино. Колись Ліна Костенко написала на мій перший рукопис, який мав 40 з хвостиком сторінок, рецензію на 16 сторінок. На кількох перших і на кількох останніх вона мене підносила до небес, а на решті – бомбила вщент. Вдячний їй саме за ту прискіпливу оцінку. Вона тоді мовби настроїла в моїй душі камертон відповідального ставлення до того, що публікуєш. Мене лякає, що в наші дні все, що хто написав, – викидається в Інтернет, хай читають.

– Як вам працювалося разом з Тарасом, коли він впорядковував антологію “Сновиди”?

– Радий, що він погодився, аби ця антологія вийшла саме в
“А-БА-БІ-ГА-ЛА-МА-ЗІ”. Моя сестричка, коли мала чотири роки, пішла до сусідки, яка була на два роки старша, і та її підстригла. На це було страшно глянути. А нас тато вдома стриг. І тоді мій дідо, побачивши дикобразно підстрижену мою сестричку, сказав: “От, мой, не вприндувала свого фризієра”, тобто “не пошанувала свого перукаря”. Тарас також хотів не “вприндувати свого фризієра” і видати цю антологію у журналі “Четвер”. Завдяки Тарасові познайомився з багатьма молодими письменниками, побачив, як вони пишуть. Їхні думки виявилися часом цікавіші, ніж сни маститих митців, адже молодим потужно спиться і потужно сниться.

– Коли читаєш ваші інтерв’ю, складається враження, що свій родовід знаєте від “а” до “я”…

– Є книжка, видана в середині минулого століття у діаспорі – “Березівське боярство на тлі історії України” (Березів – село, де я народився). У ній багато можна почерпнути про мій рід. Мій дядько Петро Арсенич – історик, який досліджував і наш родовід. Не доводиться самому клопотатися.

– Вплив генеалогічного дерева на себе відчуваєте?

– Ще 1492 року Сень (Олекса) Малкович поплатився життям за те, що обстоював право на руську мову і рідні звичаї. Сумно, що минуло вже понад півтисячі років, а Малкович і досі бореться за права української мови. Мене засмучує, що за цей час ми так і не змогли збудувати таку свою державу, щоб міцно стояла на ногах…

– За рейтингом журналу “Кореспондент” ви у 2004, 2008, 2009 роках входили у рейтинг “ТОП-100 найвпливовіших людей України”. Вважаєте себе впливовою людиною?

– У видавничій сфері я, можливо, й впливовий, але в загальноукраїнській – не думаю. Творчі люди можуть впливати на ситуації у своїй країні, але що стосується України – не впевнений у цьому. Поет в Україні колись був більше ніж поет. А тепер? Телебачення в Україні у чужих руках, діє специфічна політика, де все національне, культурне огульно поливається брудом. Усе підлаштовується так, щоб не лишалося жодних національно свідомих моральних авторитетів. Важко висловлювати свою думку так, щоб вона достукувалася до людей. Знаходяться штатні проплачені особи, які сидять на сайтах, на форумах і перекручують кожне сказане тобою слово. Будь-яку розумну думку намагаються заіронізувати, висміяти, перевернути. Це можна побачити на прикладі, як реагують, наприклад, на висловлювання Юрія Андруховича.

– Але Юрій Андрухович доволі недвозначно висловлюється щодо того, що схід треба відділити від заходу України…

– Письменник має право роздумувати про все, і про це – також. Письменник – не політик, він не приймає конституційних рішень, а шукає шлях до вирішення проблеми. Такі речі повинні широко проговорюватися в інтелектуальному середовищі – з усіма можливими “за” і “проти”.

– Ви прихильник якого рішення: “різати” чи “лікувати” Україну?

– Залежно від настрою. Іноді здається, що правильно, щоб залишалося все як є. Що треба спрямовувати колосальні зусилля на українізацію цих змарґіналізованих окраїн нашої держави, які себе не ототожнюють з українською культурою. А іноді здається, що це безнадійно. Якщо у відро чистої води влити сто грамів горілки – не відчується. Але якщо бухнеш туди літр-два – це вже буде ні те ні се, а справжнє чортзна-що – пійло, яке нікому не до смаку. Ми подібні до цього пійла. Вихід – лише один: вилити це дике відро у велике озеро наших нових одностайних, несамовито талановитих бажань і устремлінь… Бо коли розмивається нація, коли національне підміняється безголовими малоросійськими шоу, культурним секонд-хендом, хочеться радикальних дій. Але я не маю готової відповіді, як краще зробити. Будь-які ідеї і думки мають право на інтелектуальне обговорення.

– Яке майбутнє пророкуєте українській і україномовній книжці, чи це для вас тотожні поняття?

– Це тотожні поняття. Хоча є винятки, наприклад, Андрій Курков, який пише російською, але у світі декларує себе як українського письменника. Майбутнє української книжки – таке саме, як і майбутнє української держави. Буде держава – буде книжка. А якщо це буде квазідержава, Малоросія якась, то… У мене дивне відчуття: давні вірші, сповнені громадянської позиції, які писав наприкінці 80-х, знов актуальні. Але це не тішить, бо це ознака, що повертаємося туди, звідки вийшли 20 років тому.

– Рух у минуле – це і прийнята нова Конституція старого зразка…

– Якщо вже приймати назад цю Конституцію, то треба приймати й закон, що ми всі помолодшали, відняти від нашого життя 14 років, які пройшли з 1996 року, оголосити всіх молодшими, а багатьох – ще й ненародженими. Двічі заходимо в одну річку, Геракліт – посоромлений, з’являється відчуття грандіозного моветону… Найбільший національний негідник займається українською освітою… Мені наснилося вже після того, як видали “Сновиди”, що над нашим міністерством освіти розвівається прапор Росії. Тепер щодня, їдучи з роботи, проїжджаю повз міністерство і щоразу вдивляюся, чи сон не справдився. Бо для теперішньої політики це був би логічний фінал – прийняти щось на зразок Валуєвського указу і заборонити все українське – школи, мову, книжки, кіно… Зараз вони тільки маскуються, що це ще Україна, прикриваються Шевченком… А якби дійшло до такого фіналу, це б збурило народ – і він повстав би. Але як би там не було, ми – виживемо, наперекір усім малоросійським негідникам. Прикро, що знову треба виживати, а не ставати на ноги і бігти, дихати на повні груди, насолоджуватися цим дивовижним світом…

джерело: Оксана ЗЬОБРО , “Високий Замок”