Юрко Кох : “Відсутність смаку – найбільша біда людства”

Цей художник пізнаваний і не схожий на інших. Він є учасником майже двох сотень експозицій у 30 країнах світу, а також лауреатом низки міжнародних виставок. Юрко Кох – харизматичний і водночас занурений у себе митець, без якого просто не­мислимий Львів і, схоже, ці­ліс­на картина українського сучарту.

Нині пан Кох наполегливо працює над трьома тематичними вис­тавками, одна з яких має доволі провокаційну назву, однак, як завше, глибокий контекст – “Секс і місто”. Можливо, вже восени львів’яни побачать інший Львів очима Юрка Коха.

Не можу сказати, що я творю – через мене твориться

– В одному з інтерв’ю ви зауважили, що все ваше життя – суцільна виставка. Відомий психотеоретик Вадим Зеланд теж порівнює життя з виставковою експозицією, з якої, якщо вона тобі не подобається, можна прос­то вийти. Цікаво, а що обрали б ви, якби не мистецтво?

– Людина реалізується із тією програмою, яку їй дали вищі сили, не уточнюватиму які – у кожного вони свої за найменуванням, але насправді вони єдині. Думаю, виходів безліч, бо якщо людина малює, то вона мислить, а отже, може проявити себе в будь-якій дотичній галузі: писанні, скульптурі, фотографії, музиці тощо. Тому проблеми з цим немає абсолютно, я вже цим усім займався б, просто немає фізичної змоги за часом.

– Власне, одного разу ви зізналися: вас переповнюють стільки ідей і візій, що можна від­кривати власну школу. Чи справді таке відкриття на часі?

– Ваше запитання має дві час­тини – матеріальну та духовну. Грубо кажучи, матеріальна складова – це буквальне втілення ідеї школи з приміщеннями, методиками, дітьми, яким з уст в уста передадуться якість знання від учителя. А духовна – це коли не обов’язково є приміщення, але знаходяться люди, які, як магніт, тягнуться до Вчителя, котрий передає їм те, що мав би сказати наступним поколінням. Так-от, із ремісничого погляду не бачу доцільності у створенні такої школи, бо не бачу людей, які хотіли б перейняти ті нюанси, якими займаюся у творчості.

– Тобто йдеться про констатацію деградації сучарту?

– Ні, не можу так сказати. Був би надто різкий, якби так скептично висловився. Бо ті, хто займається цим мистецтвом, мають своє пояснення його права на існування. Хоча, з мого погляду, дуже багато втрачено нюансів у мистецтві, які відновити практично ніхто не хоче, а можливо, вже й ніхто не може.

– Чи комфортно вам, антикварному художникові (за ви­значенням самого Юрка Коха, – автор) серед модерного мистецт­ва?

– Назвати я себе міг будь-як, залежно від ситуації. Ну, що означає антикварний? Те, що я малюю так, як малювали 400, 300 чи 100 років тому? Це дуже відносне поняття. Не це маю на увазі, не спосіб зображення. В тих речах, що їх творю (навіть не можу сказати, що я творю – через мене твориться), передаю якісь такі нюанси, які не можна висловити літературним текстом, лозунгом чи плакатом. Це такі маленькі нюанси, які може відчути тільки людина одна з десяти, одна зі ста. Такі люди трапляються кілька разів за життя. Всі інші цього просто не помічають, кажучи, що це не потрібно, і надаючи цьому значення банальності, маньєризму, сентиментальності тощо. Вони надають будь-якого значення, тільки не тієї субстанції, яка є взагалі головною в людському спілкуванні та житті загалом.

– Митці – радше не деміурги, а ретранслятори того, що їм нашіптують “згори”. Якщо кажуть, що рукою письменника рухає Господь, то цікаво, а хто вам нашіптує ідеї, концепції, візії?

– Роль художника в тому, що він, будучи ретранслятором, не є холоднокровним механізмом відтворення, а переймає все те найкраще, що йому Звідти нашіптують, і транслює через свій смак. Саме цей особистий смак відрізняє одного художника від іншого, одного письменника від іншого тощо. А відсутність смаку вважаю найбільшою бідою процесу розвитку людства. Несмак ми бачимо у всьому – починаючи від політики, закінчуючи бізнесом у будь-якому його сегменті. Скрізь панує несмак, а чому це сталося – це вже не до мене запитання. Сподіваюся, згодом у суспільстві щось інше проявиться.

– Кожне мистецтво – це окреме суспільство, де діють свої закони, де є свої корифеї, а також свої підводні камені. Цікаво, а які нині тенденції розвитку зокрема сучасного львів­ського мистецького світу?

– Це запитання до людей, які займаються культивуванням сучасного мистецтва в місті, маю на увазі менеджерів, галеристів тощо. Тому що саме вони вирішують, що, на їхню думку, відповідно до їхнього смаку, є “їс­тівним”. І якщо це навіть буде пов­на деградація, але щось нове в мистецтві, то вони радше візьмуть цей варіант, аніж традиційно зовнішньо пізнавані речі, які, однак, несуть якусь позитивну енергію. Це однозначно, так є у світі вже доволі давно.

Людина в галереї, як і покупець у магазині, дивиться, аби купити джинси добрі, але дешевші

– Нинішній Львів не мислимий зокрема без Юрка Коха. Як це – бути одним із сегментів міста, і яку нішу тут самі собі відводите?

– Не можу сказати, адже не спостерігав за собою збоку. Хочу трішки попрацювати в Нью-Йорку, Токіо, але трохи. Львів – це моє місто, моя маса, моя імперія і дух. Може видатися, що це дуже гучні слова, але я справді вкладаю в них глибокий зміст. Так, розумію всі недоліки людей, які тут живуть, ностальгію за містом, якого вже немає, але найцікавіше, що Львів буде не таким, яким ці особи нині його уявляють. Спокій знаходжу в спогляданні життя з космосу.

Якщо ж прирівняти величину львівської вулички до величі Всесвіту, то мені стає спокійніше – таке трапляється скрізь, то не є тільки трагедія Львова, що він уже не такий. Такі нарікання можна почути в будь-якому європейському місті. Зрештою, можна почути постійні нарікання старшого покоління, що за їхньої молодості все було значно краще. Однак за цією логікою вже через декілька поколінь світ прийшов би до руйнації. У всьому у світі існує механізм самовідновлення, а різноманітні повені, смерчі й інші природні катаклізми – це всього-на-всього наслідки поганих думок людей: негативних, заздрісних, пакосних тощо.

– А вам особисто часто доводиться зіштовхуватися з такими заздрісними та пакосними думками щодо вас?

– Не чую ніякої критики, хоча у Львові її хотілося б почути, та не доводиться. Її читабельного варіанта не існує, а те, що сказав хтось за кавою… Здебільшого людина просто лестить і хвалить, а тих, хто говорить правду, – одиниці.

– А про конкуренцію як таку у Львові говорити доводиться?

– Тут, знову ж таки, є два аспекти – конкуренти в мистецькому плані та в тому значенні, щоб купили картину в мене, а не в них. Звісно, буває різне. Людина в галереї, зрештою як і покупець у магазині, дивиться, аби купити джинси добрі, але дешевші. Якщо придбають дешеву картину, а не куплять мою – то мені нічого. Але прикро, коли хтось заздрить, що в мене коштує дорожче, ніж у нього, бо ж у Львові нічого не приховаєш – це таке маленьке інформаційне місто, в якому ще не встигнеш вийти, а вже передадуть, де ти є. Тому певно, що таке існує. Але на це не варто зважати – нехай усі будуть різні, цікаві й доброзичливі.

– Суто матеріальне питання: Юрко Кох – дорогий художник?

– Так і ні. Для кожного шанувальника в моєму доробку знайдеться твір – від екслібриса і графічної мініатюри до великого малярського полотна у відпочивальню дружини президента (сміється). Відповідно, оцінюю так, як вважаю за необхідне. Залежно від праці.

– Свого часу Пікассо сказав: “Дайте мені музей, і я його заповню”. Відомо, що всесвітньо відомий художник міг малювати по декілька робіт у день, а от у вас є, до прикладу, роботи, які датовано 1978-2008 роками. Звісно, універсальної мірки немає, однак цікаво скільки часу працюєте над твором?

– Тепер значно менше, адже кожному властиво вдосконалюватися. Звісна річ, малюю швидше, ніж років п’ять, 20 чи тим паче 30 тому. Тепер “дотягую” розпочаті дуже давно роботи до кінця. Це все дуже цікаво, така собі забава, якою дуже приємно займатися.

– Чи легко продавати та розлучатися зі своїми картинами?

– Розлучатися – складно, а давати змогу придбати – приємно. Потім бувають накладки з цього всього. Інколи навіть хочу назад свою роботу відкупити.

– Побутує думка, що митці, зокрема художники, – люди не від світу цього. Які прості земні радості вам близькі?

– Дуже ціную кожну хвилину, але не в тому сенсі, що “время – деньги”. Це ніби й правильна, але й найдурніша фраза, яку я чув, і яка руйнує глибокі думки і тонкі вібрації людини. Ціную в тому сенсі, що вмію тішитися кожною секундою, незалежно від пори року, погоди, країни, де перебуваю. Це велика радість – нікуди не поспішати, велике знання – вміти тішитися, яке не дається просто так, якому треба вчитися. Тішуся від походів Львовом, на базар, люблю певні свої колекційні слабинки, антикварні крамнички, просто нові магазини – чи вони на своєму місці. Дуже подобається ходити містом, “перевіряти” його. Принаймні що три дні мушу пройтися Львовом наскрізь і тоді заспокоююся. Дуже полюбляю мандрувати – уже сьогодні летів би в Перу чи Антарктиду.

– Ви побували в різних країнах Європи й Азії. Відомо, що подорожі завжди збагачують людину духовно, розширюють її світогляд. Що найбільше заскочує, коли щоразу повертаєтеся до Львова?

– Звісно, хочеться якнай­швид­шеповернутися в той свій Львів. Проте, звичайно, після, до прикладу, аеропорту в Касабланці в очі впадають калюжі на вулицях. Однак про цей соціальний шок уже нецікаво говорити – це зрозумілі речі. Але найбільше, що мене постійно шокує – це мужчи­ни, які плюються. Для мене це повний шок! Якби якийсь чарівник вимкнув здатність людей плювати собі під ноги, наше суспільство змінилося б в інших пунктах на два-три порядки. Я впевнений в цьому, але як це зробити? Тішить, що більшає тих, хто мислить позитивно. Саме вони мають “тягти” решту маси за собою.

Коди до прочитання моєї творчості: треба кохатися в мистецтві

– В одному з інтерв’ю ви згадали прикрий випадок, що стався під час вашої виставки на Волині (тоді літня жінка надзвичайно обурливо висловилася про картини митця з оголеними людьми, – автор). З чим, на вашу думку, пов’язана така реакція? Можливо, спрацювала сентенція “немає пророків у рідному краю” (матір Ю. К. з Волині, – автор”)?

– Регіон немає значення, це могло трапитися будь-де. Ця людина виступила як інквізитор, оскільки не розуміла, що мистецтво – це не урок комсомольського виховання. Це своя релігія для художників, яка допускає заради гармонії певні нюанси, зокрема з оголеними людськими тілами. У центрі Флоренції стоїть Мікеланджелів Давид у всій красі – і нічого. Або поміркуймо: водоспад – це прекрасно? Так. А купання коня? Теж “окей”. А дівчина в капелюшку на біде? Запевняю – це таке саме прекрасне явище, як і два попередні. От вам відповідь у мистецькій системі координат. А на дурниці навіть не варто звертати увагу.

– Чи існують табу у вашій творчості, певна межа одкровення, маю на увазі, доки ви є відкриті для глядача?

– Є певні речі, які все ж не можливо втілити у творчості. Їх можна виношувати в собі, культивувати як психоенергофілософську субстанцію, однак по­ділитися нею на полотні не завжди можливо. Малярство має певні обмеження, зовсім тонких речей передати практично не можливо. Або якщо ви їх таки передасте, то 99% людей їх не помітить.

– Полотно – оголена душа художника, яку, однак, за вашим визначенням, розуміє лише відсоток. Поділіться ж тоді ключами до прочитання Юрка Коха?

– Зовсім не маю на увазі, нібито я такий дивний, загадковий – навпаки, зовні мої картини сприймає більшість. Душа має певний захист, бо коли художники виставляють на показ оголеність душі до краю – то це вже попахує шизофренією. Коли в людини між космосом і головою збита “заглушка”, то це може мати різний наслідок. В усіх художників вона збита – в когось сильніше, в когось слабше. Як, зрештою, у будь-яких митців, та й учених теж – вони ж не логічно до результату дійшли, а просто переказали нам інформацію, яку було записано Там. Уся річ, знову ж таки, в смаку та мірі. Дав Бог тобі ту міру – витримаєш, ні – то шукай вітру в полі…

Щодо кодів до прочитання моєї творчості. По-перше, треба більш-менш кохатися в мистецтві та й просто в житті. Це знову – відчуття смаку. Ключ – це любов, гармонія, трошки філософії, історії, езотерики і навіть кулінарії. Усього має бути достатня доза. Хоча записник із прізвищами моїх знайомих є дуже товстим, але кількість тих, хто розуміє, для чого я це все роблю, – мінімальна. Напевно, думають, що просто “люблю рідне місто Львів”.

– Ви вже багато років цікавитеся східними вченнями та практикуєте ті речі, які вам підходять із тієї культури. Можливо, плануєте поділитися із загалом своїми есеями чи навіть окремою працею?

– Я не є адептом східної культури, бо це тепер можна назвати західною і всесвітньою. Беру з кожного вчення те, що мене цікавить, практикую фізично, і якщо мені це підходить, то переймаю, якщо ж ні – забуваю. Не можу розповідати про свої досвіди, бо не є досконалий у них. До того ж, люди панічно бояться слів Схід, Азія, Тибет… Серед моїх знайомих практично ніхто цим не займається, тому що в нас Львів, тому що в нас, бачте, Європа. Звісно, я пишу щодня різні речі, але це не література. Щось записую, бо просто знаю, що це треба. А як це потім оформити, в які речі, в які блоки – мені не відомо.

– Із кожного інтерв’ю намагаюся почерпнути якусь життєву істину, до якої людина дійшла завдяки своїй творчості, життєвого досвіду, невипадкового випадку тощо. Поділіться цим і ви.

– Глобально нікуди і ніколи не поспішайте. Часу у Всесвіті на всіх вистачить…

Розмовляла Оксана Жила, “Львівська Газета”