Jazz Bez, день третій: шопенівський джаз “Jagodzinski trio” та несамовита імпровізація “Avtokar”
Третій день Jazz Bez’у видався очікувано контрастним. Ще б пак: на одній сцені поряд виступали адепти щонайакадемічішого джазу та та група фрі-джазовиків.
Першими були “Jagodzinski trio”, основним заняттям яких є джазові обробки Шопена. Повний зал Філармонії засвідчив чи то добрий смак львів’ян і їх обізнаність з академічним джазом, чи то просто хорошу роботу рекламної служби. Насправді розповідати про музику тріо Ягодзінського, по суті, й нічого, бо в словах “джазові обробки творів Шопена”, а все решта на письмі не передається. Троє чоловіків в скромному чорному одязі, який наче нагадує, що не вони тут головні, а той, на чию музику вони роблять обробки, беуться до інструментів — і ось публіка розчиняється в заджазованих темах Шопена (знаних більшості з дитинства), про які й не думалося, що вони можуть бути такими запальними і драйвовими.
Ягодзінський поводиться з класичним матеріалом дуже обережно, можна навіть сказати, трепетно. Йому одночасно вдається бути добрим джазменом і добрим академічним композитором; володіти фантастичною технікою, необхідною для виконання Шопена, і разом з тим мати те “відчуття свінгу”, без якого не буває джазу. Ну, і якщо вже джаз, то вже й імпровізація: в студійних альбомах піаністові вдавалося так тонко вплести імпровізаційні частини в композицію, що перехід між ними був невідчутний для слухача, який не знав напам’ять оригінального твору. На концерті це вдалося йому зовсім інакше, ніж на студійних альбомах, але однаково публіка була в медитативному захопленні. І, слід віддати піаністові належне, хоч контрабас і ударні виконували підтримуючу місію, він іноді поступався їм місцем, випускаючи на передній план (а музиканти там теж знакові для польської сцени). Виступ Ягодзінського став просто бальзамом на душу тих, хто стомився від усіх модерних експериментальних викрутасів без ритму й тональності. Він нагадав слухачам, що на які б манівці нас не заводила культура сучасної епохи, омріяне романтиками «Прекрасне» існує й може проявлятися й зачіпати за живе навіть у наш цинічний час. І з меншою долею пафосу про Ягодзінського говорити не випадає. Вдячна публіка двічі викликала тріо на біс, і схоже було, що другий вихід в них не був запланований: пан Анджей вийшов удруге сам, без групи.
“Та не довго сонце гріло”. Другим на сцену вийшов фрі-джазовий проект “Avtokar” – квартет у скаді Марка Токара на контрабасі, Вацлава Зімпеля та Міколая Тшаски на саксофонах і кланреті й Марка Сандерса на ударних. Для тих, хто прийшов на Ягодзінського, звучання “Avtokar”, мабуть, видавалося занадто завернутим (такі потихеньку покидали зал), але ті, хто відверто насолоджувався такою музикою не приховували емоцій.
“Avtokar” за свій виступ зіграли тільки дві довжелезні композиції, і ще одну коротеньку імпровізацію на біс. Здавалося, що вони намагалися не надто шокувати розімлілу від Ягодзінського публіку: на відміну від більшості фрі-джазових концертів, що проводилися останнім часом у Львові, на цьому музика булла, принаймні, ритмічною. Завдяки акустиці філармонії всі, крім контрабасу грали без підсилення. Їх музика вдалася напрочуд наративною: здавалося, що Тшаска на саксофоні розповідає якусь історію (до такої інтерпретації мене спонукало його фразування, подібне звучанням на розмовну мову), а Зімпель ілюструє її звуковими спецефектами. Хто міг порівнювати цей концерт з виступом Токаря із Зімпелем на Тижні Актуального Мистецтва цього року, відчув, що вони не використовували навіть третини доступних їм засобів виаження технік гри. Це добра ознака: музиканти зібралися, щоби передати певне музичне повідомлення, а не просто похизуватися технікою, і якщо якісь прийоми для його передачі були непотрібні, їх з легкістю ігнорували. Але звісно, Токар не міг не використати деку контрабаса як перкусійний інструмент, а духовики не могли не погратися в сонористику — на щастя непідготованих вух, недовго. Завдяки ж ритмам Марка Сандерса музика набувала якихось древніх шаманських обертонів і відлунювала доязичницькими часами, коли боги ще не мали імен, а людина ще не остаточно відчула свою відмінність від безтілесних духів…
Проте, для ДжазБезу не дивина поєднувати непоєднуване, плекати смаки і стимулювати емоції на контрастності.