Побачила світ відверта книга львів’янки Ростислави Павлишин про Америку та українських емігрантів
«Дядько Сем», символічне втілення ситої американської мрії, усміхається далеко не кожному, хто прагне знайти прихисток під зірково-смугастим стягом США. Америка – це не лише розкішне марнотратне життя, барвисто змальоване у голлівудських фільмах. Це ще конкуренція, вимога постійного самовдосконалення, прагматизм і невтомна праця. «Наші люди там нелегко працюють на чужинців, замість того, щоб створювати добробут у своїй країні», – стверджує українська журналістка, авторка книги «Америка: втрачений чи віднайдений рай?», Ростислава Павлишин, яка, працюючи в США протягом 7 років, пізнала ледь не всі радощі й прикрощі емігрантського життя. Попри все, долар манить за кордон дедалі більше наших земляків, які «інвестують» в українську економіку 22 мільярди доларів щорічно.
Невільники ХХІ сторіччя чи щасливці, які, хоч і неабияк ризикують сьогодні, проте невдовзі питимуть шампанське з дорогих келихів – яке визначення краще відображає перспективи українських емігрантів у США? Відповідь на це питання шукає член Національної спілки журналістів України Ростислава Павлишин у праці «Америка: втрачений чи віднайдений рай?», що побачила світ цього року у видавництві «Смолоскип». Після 30 років роботи в українських ЗМІ професійний інтерес і зацікавлення психологією стали поштовхом для Ростислави Павлишин на тривалий період оселитися в США і, живучи в гуртожитку з емігрантами багатьох країн Європи, намагатися зрозуміти мотивацію їх вибору заокеанської супердержави як місця праці й запоруки свого добробуту. Заробляла на життя українська журналістка в Америці тим же, що й більшість її співвітчизників: доглядала за літніми американцями, прибирала їхні помешкання, працювала нянею. Після повернення на Батьківщину всі враження від заробітчанства вилила у книгу «Америка: втрачений чи віднайдений рай?». Написана простою мовою, без надмірної патетики, вона показує читачеві різні аспекти життя в еміграції, наводить приклади реальних історій людей, які, обравши Новий Світ, зазнали великого успіху або грандіозного краху.
Праця Ростислави Павлишин з передмовою народного депутата України Петра Писарчука складається з п’яти розділів. У перших двох авторка змальовує історії з життя заробітчан: як тих, що зуміли закріпити за собою надійний соціальний статус і змінити власний спосіб мислення на американський, так і тих, які все життя прожили у США нелегалами, все ж не знайшовши зручного місця під сонцем. Серед основних причин еміграції українців за океан Ростислава Павлишин називає масштабну втрату людьми робочих місць внаслідок приватизації промислових гігантів (як, приміром, «Електрон», «Кінескоп», «Полярон» у Львові), розширення програми видачі грін-карти на виїзд до США, тотальне безробіття і низькі зарплатні в Україні. На початку перебування у США емігранти погоджуються на роботу з оплатою 5-10 доларів за годину. Через це на американському ринку праці завжди є попит на сумлінних українських працівників, адже жоден громадянин США не працює за винагороду меншу ніж 20-25 доларів за годину. Однак, як гласить американська мудрість, в Америці важливо не те, скільки ти заробляєш, а те, як довго будеш заробляти. А для того, щоб не втратити робоче місце, необхідно досконало знати англійську мову, вільно володіти комп’ютером і постійно підвищувати кваліфікацію. При всьому, деяким з наших земляків таки вдається стати американцями, прийняти спосіб життя цієї країни; іншим, серед яких і авторка книги «Америка: втрачений чи віднайдений рай?», надто складно ґвалтувати власну ментальність, і вони повертаються додому. Ростислава Павлишин зізнається: «Я не стала американкою. Хоч і прожила там 7 років. За 7 років навіть в організмі людини все змінюється. Мабуть, і в мене змінилося. Однак я все ж не захотіла жити в Америці. Я сумувала а Україною, рідним домом, сім’єю».
Вирішивши перевірити, наскільки недаремними були зусилля філантропів, що будували Америку – Рокфеллера, Моргана, Карнегі, які протягом життя накопичували капітал і робили пожертви, щоб перетворити країну в казку, Ростислава Павлишин багато подорожувала країною. Журналістка описує місця, де мешкає душа Нового світу: тихий штат Вермонт, до якого належить місто Спрінгфілд – батьківщина анімаційних Сімпсонів; Флориду, де ще збереглися резервації індіанців, які, одначе, стали дуже комерційними; Нью-Йорк із районом Брайтон-Біч, схожим на маленьку Одесу; Сан-Франциско із його символами – 52-поверховою Транс-пірамідою, схожою на загострений олівець і Золотим Мостом; Лас-Вегас, столицю азарту, що за хвилину отримує прибутку не менш як 2000 доларів; Лос-Анджелес зі своїм Голлівудом, який з центру кіновиробництва давно перетворився на екскурсійний район і Великий Каньйон – «бібліотеку Богів», екстремальне чудо природи, де за останні 20 років загинула 21 людина.
Робота в хасидському селищі Кірвас-Джоуел дає змогу Ростиславі Павлишин детально описати звичаї хасидів, їх спосіб життя і характерні для представників цієї національності риси характеру. А в останньому розділі книги – «Свята по-американськи» – авторка розповідає про традиційні в США День всіх святих Гелловін і День подяки – найбільшу сімейну урочистість, яку святкують в останній четвер листопада і з нагоди якої щороку в країні 50 млн індичок прощаються з життям.
Однорідність ментальності людей Штатам не загрожує, адже, як підкреслює Ростислава Павлишин: «Америка – переплавлюваний котел різних національностей». Нашим землякам, яким, попри всі матеріальні блага у США, все ж хочеться вареників і задушевних розмов а українському стилі, ведеться несолодко. Найближчим часом розробляти програму повернення з-за кордону робочої потуги нації наш уряд не збирається. До того часу, поки керівники країни цього не зроблять, наші заробітчани за океаном продовжуватимуть боротися з ностальгією за допомогою Інтернету, а дітей виховувати по телефону.
джерело: ЗІК