Jazz Bez. Перший та другий день
Outsider Blues , в принципі, нічим особливим не відзначилися, але як на розігрів, то заканало незле. Як і слідує з назви, вони виконували блюзи (переважно швидкі) й ритм-ен-блюзи. Досить непогано – це все, що можна про них сказати. Врешті, жанр, в якому вони працюють, настільки заяложений, що грати подібну музику не є чимось складним. Публіці сподобалося, навіть на біс кликали. Потішили хіба що електроакустичною гітарою – чомусь її тепер рідко використовують, причому гітарист до кінця розійшовся і продемонстрував подвійний теппінг – не дуже побрібну для музики, але вкрай понтову технічну фішку, коли звук добувається не шипком струни, а різким притисканням її до грифу; робити так двома руками мало хто вміє.
The Mandry представили нарешті львівській публіці свої розрекламовані „чотири дудки” – два сакси, трубу й тромбон, а надодачу до ударника з ними виступав ще й перкусіоніст. Я не можу їх не поважати: уявляєте собі людей, які тридцять років таїли бажання грати разом – і, доживши до своїх солідних років, таки спромоглися втілити своє бажання й реанімувати молодість. Вони грали те, що грали тоді – програму з тих творів, які уже й тоді була хітами, а тепер перейшли в статус незаперечної легенди. Виконали, безперечно, професійно й драйвово, але, на жаль, опинилися не в той час і не в тому місці. В сенсі, під їхній виступ хотілося танцювати (до цього добряче доклався фронтмен і вокаліст Жукевич, до несподіванки заводний), а не поводитися, як то належить у філармонії (сиріч сидіти капцем з непорушним виразом екстазу на обличчі). Та й отримувати естетичний екстаз заважав звук, виставлений явно глухим звукорежисером. Останньому звісно, премія за кривенькі рученьки, бо так вбити звук духової секції – це ще постаратися треба. Натомість гітарна партія Маркіяна Дрібнюка чомусь опинилася на передньому плані, хоча їй там далеко не завжди було місце. Те, що інструмент лідера групи не конче мусить звучати найголосніше, зрозуміло всім… крім того, хто опинився за пультом. На мій подив, на біс групу не покликали, хоча слухати її уло набагато цікавіше, ніж Outsider Blues, принаймні через її глибоку ретровість і незвично архаїчні для нинішнього вуха аранжування.
Голощокін приїхав зі своїм квартетом, в який крім нього водять контрабасист, піаніст і ударник, всі також з немалим стажем джазування в інших проектах. Сам Голощокін зіграв на своїх традиційних для виїзду Програма, яку вони привезли, складалася виключно з джазових евергінів. Безпрограшний, звісно, хід, за простоту якого маестро пожна було би ганити, якби не якість виконання. Називайте мене нафталінщиком чи як там ви обзиваєтесь на любителів радянського джазу – але таку професійність виконання навіть на нашому фестивалі нечасто вдається почути. Вилизано було все до останньої ноти; грали по-академічному виважено – драйвово, але в той спосіб, в який може бути драйовим добре зіграний класичний концерт – з драйвом джазової автентики це не мало нічого спільного. Хтось скаже, що таким чином джаз втрачає свою душу; інші (включно зі мною), чиєю позицією щодо музики є „я не люблю самодеятельности” (с), протащилися по повній програмі. Що трохи смішило – так це манера маестро кокетувати з публікою (теж дуже все старосвітська), але хто б не простив таких милих дрібничок Самому Голощокіну?
Laboratorium – о, Laboratorium! Вони згадали, що якось грали у Львові в 79-му й привезли ту саму програму, яку грали тоді. Якщо гаслом цих двох днів може бути захоплене „так тепер ніхто не грає”, то Laboratorium – однозначно його квінтесенція. Поляки, які в умовах захопленя джаз-роком та інформаційної ізоляції виробили свій унікальний стиль, що виклакав захоплення в західних колег. Вокаліст, чия манера співу подібна до Al Jaerrau, він же заодно й кларнетист і саксофоніст. Клавішник, що в стилі 70-х обставився грайками з усіх боків. Бас-гітарист Pawe? M?ciwoda, який грав зі Scorpions (відчувалася його олдово-рокова постава на сцені, не притамання джазменам). Ну, і ударник, звісно. Описати їхню музику складно – я, звісно, спробую, але хто не потрапив на концерт, той сам собі злобний баклан. Здивували наступним: по-перше, вже згаданим ол-джероуівським вокалом, по-друге, тим же вокалом, пропущеним через якийсь хитрий вокодер, керований через клавішу (це коли голос з мікрофона набуває висоти тої ноти, на яку тисне клавішник), по-третє, абсолютно відв’язним басистом, який попри чудову техніку гри (часами він заміняв собою і соло гітару також, витискаючи зі свого шестиструнного басу щось невимовне), посеред композиції раптом переставав грати і починав копошитися в підсилювачі та, мабуть, віддався би насолодам стейдж-дайвінгу, якби мав гітару без шнура. Лажали несамовито, але за унікальний звук їм простилося. Серед названих чотирьох в Laboratorium найсильніше відчувалася тенденція підпорядковувати музику техніці, тобто заради моментів „хлопці, дивіться, а ми ще й так уміємо” вставляти в композиції дуже технічні, але абсолютно непотрібні фрагменти.