Українське кіно: бути чи не бути?

Міфи про відсутність українського кінематографу вже стали загальноприйнятими. Одним із таких усталених стереотипів, нав”язаних можновладцями та безпосередньо ЗМІ є те, що українське кіно не може бути комерційно успішним, оскільки українського глядача задовільняє та кінопродукція, яка транслюється на телебаченні та в кінотеатрах (в більшості – російська та американська).

 Цей міф про комерційну успішність спростували касові збори таких українських фільмів як „Помаранчеве небо”, „Orangelove”, „Штольня” та „Сафо”, які транслювалися багатьма кінотеатрами та телеканалами. Маючи такі дані, заперечувати бажання глядачів дивитися українське кіно було б безглуздо. Проте й  надалі ведуться сутички стосовно дублювання російких фільмів українською мовою, відсутності талановитих українських режисерів чи акторів та інше. На запитання „Ви хочете дивитися українське кіно?” опитані мною 48 людей різного віку відповіли так: 

    Наповнення сучасного українського телеефіру російськими та американськими фільмами теж не всім до вподоби. Результати опитування на запитання „Влаштовує вас сьогоднішнє наповнення телеефіру?” такі: 

    Міф про відсутність хороших українських режисерів –  свідчення необізнаності з цієї галузі або ж навмисне їх заперечення. 55% опитаних на запитання „Назвіть українського режисера” відповіли – Олександр Довженко,  15% назвали Параджанова (завдяки звісно фільму „Тіні забутих предків”), 10% (переважно студентів) згадали Олеся Саніна і 20% не назвали нікого. На жаль, у нас своїх режисерів не знають. І в цьому перш за все винні ЗМІ, які охоче заповнюють свої рубрики „Культура” інтерв”ю з російськомовними співочими колективами чи російськими естрадними зірками, і нічого про діячів українського мистецтва та кіно не пишуть. В такому випадку українські глядачі (маю на увазі масову аудиторію) дізнатися про українське кіно та його режисерів не мають змоги, оскільки ЗМІ не долучаються до популяризації українського мистецтва вцілому. Й досі маловідомими чи взагалі невідомими українському глядачеві залишаються такі метри  українського кіно як Олесь Янчук, Михайло та Юрій Іллєнки, які зняли вже не один десяток фільмів. Про інших режисерів, в арсеналі яких невелика кількість кінострічок взагалі ніхто й не чув.

    На запитаняя про улюблений український фільм, 32% опитаних відповіли „Тіні забутих предків”, 25% назвали серіал „Роксолана”, 8% – серіал „Леся+Рома”, 10% – „Штольня”, 2%  – „Украдене щастя”, 6% – „Фучжоу”, 7% – „Помаранчеве небо”, 10% – „Ogangelove”. Знову ж таки, з даних опитування можна зробити висновок про відсутність не українського кіно а відсутність його популяризації! Недавно відзнятий фільм „Меніни” Ігора Подольчака, в якому знявся Микола Вересень, в Україні ще не показували, хоча він отримав нагороду на Міжнародному кінофестивалі в Роттердамі. Стрічка „Біля Річки” Єви Нейман отримала срібну нагороду на 37-му Міжнародному кінофестивалі в Польщі та зайняла Перше місце на кінофестивалі в Росії. Фільм  Оксани Байрак „Аврора” був претендентом на „Оскар” у 2006 році в номінації „Кращий фільм іноземною мовою”. Анімація Степана Коваля „Йшов трамвай № 9” – отримала „Срібний Ведмідь” на Берлінському кінофестивалі у 2003 році, гран-прі і приз Ґільдії кінознавців і кінокритиків Росії міжнародного фестивалю анімаційних фільмів “Крок”, приз за кращий короткометражний фільм і приз глядацьких симпатій міжнародного фестивалю “Молодість”, спеціальну відзнаку фірми Canon естонського фестивалю “Чорні ночі”. Фільм Ігоря Стрембіцького „Подорожні” переміг на Каннському кінофестивалі у 2005 році та багато інших.

    Зазвичай проблему українського кінематографу пояснюють відсутністю державного фінансування. Але, більшу частину українських фільмів відзняли за гроші меценатів. Такі фільми Олеся Янчука як „Владика Андрей”, „Нескорений”, „В далеку дорогу” знімали за кошти Українського конгресового комітету Америки (УККА), “Залізна сотня” зроблений за гроші австралійського мецената Юрія Борця та ін. Проте навіть ті кінопроекти, які повністю чи частково фінансуються Міністерством культури та туризму України та Державною службою кінематографії України не розповсюджуються та не популяризуються, немає гучних презентацій, інтерв”ю з режисерами та акторами, немає показів в кінотеатрах і тим більше на телебаченні. Для чого тоді знімати українське кіно, якщо його не показують?

    В інтерв”ю „Дзеркалові тижня” Олесь Янчук розповідаючи про важку співпрацю з Міністерством культури та туризму зазначив: „Проблеми виникають повсюди, де доводиться зустрічатися із держчиновниками”. За таких умов, коли є навіть гроші для фінансування фільму, немає чіткої організації, немає хорошого менеджменту. „На прийом до самої Білозір я потрапити так і не зміг. – продовжує режисер. – Мені повідомили: “Пані міністр не може зустрічатися з кожним режисером, у неї тоді не буде часу на роботу”. Я кажу: “Знаєте, а Сталін зустрічався з кожним режисером, а ночами дивився всі радянські фільми” (“Дзеркало тижня”, № 48 (627), 16 – 22 грудня 2006 року).

    На питання „Коли ви востаннє дивилися український фільм?” 80% опитаних відповіли „давно”. І це дуже погано, адже серед тих же опитаних, 70% дивляться телевізор кожного дня, а 10% – годинами. На жаль, без допомоги та співпраці із ЗМІ, популяризувати вже існуюче українське кіно неможливо.

    На сьогодні є велетенська кількість ініціаторів та молодих ентузіастів, які влаштовують некомерційні кінофестивалі для того аби популяризувати українське нове короткометражне кіно, є українські режисери, актори та оператори, інколи є навіть гроші, немає лише чіткої роботи, організованості та певних програм у владній верхівці, безпосередньо в Міністерстві культури та туризму України. Бо без вказівок зверху ніхто не звик працювати. А самим режисерам шукати кошти, зютрати знімальну групу, акторів та ще й популяризувати своє кіно – нереально, бо цим вже мають займатися інші люди. Далі в інтерв”ю Олесь Янчук каже : „Найбільш прикро, що серед чиновників багато абсолютно байдужих людей, котрим усе одно, знімуть той чи інший фільм, будуть узагалі якісь зміни в кінематографі… Їм зручніше, коли їх ніхто не чіпає. Вони отримують високу зарплату, незалежно від того, скільки картин знято і чи знято взагалі”.

    Проте, не зважаючи на байдужість навіть тих людей які в питанні українського кіно мали б виступати ініціаторами та активістами, українського кіно беззаперечно є і звісно буде. Бо життя коротке, а мистецтво вічне!