Виставка до 100-річчя від дня народження Мирослава Скала-Старицького

19 серпня – 14 вересня в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові  2009 р. “Йому належить найвище визнання…”. Виставка до 100-річчя від дня народження Мирослава Скала-Старицького ( 1909-1969) – співака, педагога, музично-громадського діяча.

Відкриття виставки 19 серпня о 16.00.

   На  виставці представлені матеріали з особистого архіву М. Скала-Старицького, які подарувала родина співака – подружжя Ігор і Наталя Соневицькі (Нью-Йорк) та Богдан Старицький (Львів). Це – фотографії, документи, програми оперних вистав і концертів, відгуки та рецензії, листи, платівки із записами голосу співака.

   Архівні матеріали М. Скала-Старицького (а це понад 1,5 тис. одиниць збереження) надзвичайно цікаві і чекають свого опрацювання та публікації.

   Мирослав  Скала-Старицький (справжнє прізвище Старицький, сценічний псевдонім Міро Скаля) – оперний і камерний співак (тенор), педагог, музично-громадський діяч. Народився 13 червня 1909 р. в містечку Скала-над-Збручем, тепер Скала-Подільська на Тернопільщині, помер 16 лютого 1969 р. в Парижі.

   Сценічну  кар’єру М. Старицький розпочав виступами у західноукраїнських мандрівних театрах – імені І. Тобілевича, а також у театрі Й. Стадника. Тут він виконував партії Андрія в опері С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”, Петра в опері М. Лисенка “Наталка Полтавка”, головні чоловічі ролі в оперетах Й. Штрауса “Циганський барон”, Ф. Легара “Весела вдова”, Р. Планкетта “Корневільські дзвони”.

   Вокальну  освіту М. Старицький здобув у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (згодом – Львівській державній консерваторії) у класі професора солоспіву Л. Улуханової.

   Від 1939 р. М. Старицький виступає на Львівському радіо, а після закінчення консерваторії стає солістом оперного театру.

   У 1942 р. співак переїжджає до Відня, де вдосконалює вокальну майстерність. Здавши державні іспити, він отримує запрошення від театру “Пфальцопера” в Кайзерсляутерні (Західна Німеччина). Після війни М. Старицький знову повертається до Відня. Тут він виступає в радіопередачах, концертах, стає солістом театру “Фольксопера”, завойовує симпатії місцевої публіки. В Австрії співак обрав собі театральний псевдонім. “Я з Мирослава зробив Мира, – згадував він, – а до Старицького додав ще Скалу, назву мого рідного містечка. І так став я в латинській інтерпретації Міро Скаля”. Під цим псевдонімом співак виступав згодом в оперних театрах, на концертній естраді, в радіо та телепередачах країн Європи, Північної Африки та Північної Америки.

   В оперному репертуарі М. Скала-Старицького понад 40 партій. Серед них: Фауст, Ромео (“Фауст”, “Ромео і Джульєтта” Ш. Ґуно), Вертер, де Ґріє (“Вертер”, “Манон” Ж. Массне), Вільгельм Мейстер (“Міньйон” А. Тома), Надір (“Шукачі перлів” Ж. Бізе), Герцог, Альваро, Альфред (“Ріґолетто”, “Сила долі”, “Травіата” Дж. Верді), Пінкертон, Рудольф, Каварадоссі, де Ґріє (“Мадам Баттерфляй”, “Богема”, “Тоска”, “Манон Лєско” Дж. Пуччіні), Ленський (“Євґеній Онєґін” П. Чайковського), Самозванець (“Борис Годунов” М. Мусоргського).

   У 1951 р. М. Скала-Старицький став першим виконавцем ролі князя Ігоря у віднайденій опері Ж. Бізе “Іван IV” (Великий театр м. Бордо), що спричинилося до великої популярності співака. Його ім’я було надруковане у всіх партитурах цієї опери, яка згодом виставлялась у Німеччині, Швейцарії, Англії.

   М. Старицький став першим українським співаком, який виступив на сцені паризької “Опера-Комік” (“Богема” Дж. Пуччіні, червень 1949). Про це зазначено в ювілейній Енциклопедії до п’ятдесятиліття театру.

   Виконавська майстерність М. Скала-Старицького незмінно викликала слова найвищої похвали у фахових критиків різних країн світу:

   “Міро Скаля веде свій звучний і гнучкий голос з правдивою віртуозністю. Це справжня насолода бачити так чудесно поєднане мистецтво з природою” (Зальцбург, Австрія);

   “Ось  справжній тенор! Повний і теплий голос Міро Скалі, його знаменитий стиль  та інтерпретація ставлять його в ряд найкращих представників “бельканто” (Париж, Франція);

   “Все  без застереження треба хвалити  в інтерпретації артиста, який захоплює багатством засобів і чаром свого  співу” (Брюссель, Бельгія);

   “Висота його голосу така недосяжна і тембр  такий привабливий та вжитий з таким умінням, що за них йому належить найвище визнання” (Тулуза, Франція);

   “Український  тенор Міро Скаля має дуже гарний голос і блискучі верхні тони. Він співає досконало й не виявляє втоми, повторюючи арії на бажання слухачів” (Лілль, Франція);

   “Найбільше  оплесків щирого захоплення слухачі  приділили українцеві Міро Скалі, що своїм голосом полонив усіх без  винятку” (Цюріх, Швейцарія).

   За  мистецькі досягнення М. Скала-Старицький отримав нагороди і відзнаки, зокрема Срібну медаль і почесний диплом Парижу (1951), Золотий ключ Детройта (1957).

   М. Скала-Старицький наспівав ряд платівок в українських фірмах “Хвилі Дністра”, “Арка” (Нью-Йорк), “Ехо” (Монреаль) та в канадській філії англійської фірми “Лондон” (Монреаль).

   М. Скала-Старицький завжди підкреслював, що він є українцем. У його концертах, поряд із західноєвропейською музикою, постійно звучали солоспіви М. Лисенка, С. Людкевича, В. Барвінського, Д. Січинського, Я. Лопатинського, О. Бобикевича, А. Гнатишина, українські народні пісні в обробках Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, М. Вериківського. Своїм почесним обов’язком співак вважав виступи на національних урочистостях. Назвімо лише деякі: Шевченківські академії (Париж, Вінніпег), концерти на честь Лисенка (Мюнхен, Париж, міста Великобританії), Шашкевича (Париж), Лесі Українки (Париж), святкування 100-літнього ювілею Українського Католицького Братства ім. Св. Варвари (Відень), відзначення 700-ліття коронації короля Данила Галицького (Париж), 40-ліття Державності (Париж), Свято героїв (Детройт), Свято Покрови – Свято УПА (Лондон).

   Від 1963 р. М. Скала-Старицький провадив у Парижі власну музично-драматичну студію, де навчав співу та акторської майстерності талановиту молодь українського походження. Ось як згадувала про свого вчителя одна з його вихованок – Уляна Чайківська: “Майстер Старицький був передусім нашим приятелем, з яким ми могли заторкнути усі теми й усі питання, що ставали перед нами з будь-яких причин. … Він вчив нас співати з подиву гідною енергією, бажав передати нам своє мистецтво, яким сам володів досконало”.

   М. Скала-Старицький прагнув виховати не лише співаків, артистів, а, насамперед, свідомих патріотів. Його учні вивчали українську мову та вимову, декламуючи вірші, читаючи уривки із прозових творів. Разом із своїм керівником студійці брали участь у різних українських та французьких імпрезах, пропагували українське мистецтво у Франції, Бельгії, Великобританії. Їхні виступи на Шевченківських святкуваннях, в урочистих Академіях на пошану Лесі Українки, Івана Франка, Олександра Олеся незмінно викликали жвавий інтерес у публіки та критики. Ось що зазначав часопис “Українська думка” з приводу вокально-літературного вечора пам’яті О. Олеся: “Вечір розпочався доповіддю М. Скала-Старицького про життя і творчість поета. Доповідь мала наскрізь патріотичний характер, бо в ній доповідач висвітлив постать поета не як сентиментального лірика, а як революціонера”.

   За  порівняно невеликий період існування  студії маестро вдалось підготувати талановитих співаків, серед яких – О. Андріїшин, У. Чайківська, Л. Вітошинська, В. Бідник.

   М. Скала-Старицький проявив себе невтомним музично-громадським діячем. Він брав активну участь у житті української громади країн, де йому доводилось жити і працювати. Так, у Відні він входив до складу управи Музичної секції при студентському товаристві “Січ”; у Парижі був одним із засновників і головою “Об’єднання українських професійних музик” (1947), “Товариства Українських митців і Прихильників українського мистецтва” (1960). З не меншим запалом М. Старицький взявся за організацію “Об’єднання Українських Професійних Музик на чужині”, основними завданнями якого мали б бути видавництво українських музичних творів, пошуки і публікація матеріалів про українських митців. На жаль, цих планів не вдалось зреалізувати. Невдача спіткала і спроби заснувати український музичний часопис у Лондоні. На той час у Канаді організували видавництво журналу “Вісті” і не вартувало розпорошувати сили. У цьому журналі згодом публікував свої статті і М. Старицький. Ще одна грань його обдарування – публіцистика – проявилась в останні роки життя митця. На сторінках часописів “Свобода”, “Українське слово”, “Громада”, “Шлях перемоги”, “Українська думка” друкувались його відгуки на оперні вистави, концерти, а також статті, присвячені різним проблемам вокального мистецтва. М. Старицький почав писати Спогади, які залишились незакінченими.