Виставкa Олександра Ляпіна в фотоклубі 5х5
У четвер 18 лютого о 19 годині в “фотоклубі 5х5” відбудеться відкриття виставки київського фотографа Олександра Ляпіна “WELKOM TO KYIV”.
Про виставку:
(передмова та післямова до виставки)
Над Києвом часто світить сонце. Іноді так, що від нього неможливо сховатися. Але в місті буває і холодно, та так, що не знайти тепла. Тут часто йдуть дощі, і після них залишаються каламутні калюжі. У них починається нове життя. Підводні комахи займаються сексом і активно розмножуються. Але калюжі висихають, і веселі істоти в муках гинуть. Буває, що над Києвом висить Місяць. Красивий, срібний. Під ним кидаються Кажани. Траєкторії їх польотів непередбачувані. Кажуть, вони шукають відьом. Однак, як стверджував етнограф Чубинський, всі киянки – відьми. Кажани в розпачі ламають крила.
А ще в Києві є Дніпро, і декому з киян він сниться. Солодко сплячим киянам здається, що течія відносить у море їхні мрії і віру. І самі вони інколи тонуть у каламутних водах величезною брудної річки. А прокинувшись у холодному поту, полегшено зітхають і сумно дивляться у вікно. У Києві довгі, холодні ночі і погляд поглинає темрява. Коли вона розсіється, зіниця злить труба з різнобарвним, як картини Тіберія Сільваші, димом або сонна стіна з вікнами,за якими ховаються такі ж широкі зіниці.
Третина киян мають блакитні очі, половина – карі, інші городяни зеленооким, чорноокі, рожевоокі … Раніше більшість цих очей були щасливими, добрими. Ще, городяни діляться на дітей і людей похилого віку, на чоловіків і жінок, на красивих і не красивих на шахраїв і жертв, на ситих і голодних, на улюблених і нелюбимих, на щасливих і самотніх, на домашніх і бездомних, на бультер’єрів і пуделів, на живих і мертвих, на пішоходів і «мерседеси», зухвалих і нерішучих, на втомлених і злих, на що живуть у центрі і на масивах, на хворих та лікарів, на наркоманів і алкоголіків, на роботодавців і податкових інспекторів,на священиків і повій …
Доля любить гратися киянами. Деякі намагаються полетіти від неї. Їхні тіла знаходять на місці висохлих калюж під стінами похмуро-однакових будинків. Будівлі – як пам’ятники загублених душах. Краще, коли у венах не кров а пиво, горілка або героїн … Тоді Київ стає Едемом. Небуття – життям. Пам’ять – порожнечею.
Дідок-Київ кришиться, як суха булка і ми розсипається разом з ним. Екскурсоводи виють на Місяць, як бездомні пси. Вони думають, що Київ зник з лиця землі.
Адже над містом схилився хірург. Він загнав гострий скальпель у серці Києва, водить пилкою за його горла і злизує з його очей сльози …
Мені здавалося, що я це сфотографував, і видав веселий путівник по слідах скальпеля божевільного м’ясника …
Олександр Ляпін
Довідка:
Олександра Ляпін – народився біля болота, в селі, через 11 років після закінчення війни.
Поруч із будинком було поле. Полуничне. На тому полі в мене намагався поцілити сторож.
Мені було два роки.
Тоді ж я захопився фотографією.
Батько дав мені фотоапарат «Смена 2» із зарядженою плівкою, бо сам я не вмів це зробити (зарядити фотоапарат плівкою).
І я пішов фотографувати сторожа. З того часу знімаю. Колись хотів робити портрети на паспорт у фотоательє. Але ця мрія не здійснилася.
А якось бабця сказала, що треба сходити в музей. І повела мене до музею.
Тоді я злякався. Бо треба було їхати на метро.
Екскурсовод у музеї «гнав», і я сказав, що сам можу все розповісти. Було це у 1961 році. Від тоді я розповідаю про мистецтво.
А той мистецтвознавець звільнився з музею.
До комсомолу мене не взяли, бо я занадто голосно грав на барабанах.
В армії грався з динамітом та тротилом.
Коли повернувся до дому почав нічого не робити. Чим й зараз займаюсь.