Запрошуємо усіх бажаючих до перегляду прямої трансляції засідання Галицького дискусійного клубу «Митуса», яке відбудеться 13 серпня 2011 р. з 14.00 до 16 год. Трансляція вестиметься в он-лайн режимі на головній сторінці Клубу http://mytusa.org/

Тема дискусії: «Галицька родина: основа суспільства чи клубок патологій?»

З тезами виступить – Оксана Кісь (Львів), Юрій Підлісний (Львів).

Що таке традиційна галицька родина? Основа суспільства чи кубло патологій?

Дон Джовані і дон Джузеппе – Ваня і Юзик – сільські пиячки із задуп’я Львівської області. Своїми прізвиськами вони, звісно ж, завдячують жінкам, що вже роками сидять на заробітках у Італії. Раз у місяць Ваня і Юзик, отримавши від жінок переказом чергові сто євро, гульбанять кілька днів поспіль, поки не проп’ють усього. За це їх ненавидять і соромляться власні діти, які їх бачать в такому стані щомісяця, а заодно недолюблюють і матерів, котрих не бачать роками. Ці діти – «наше майбутнє» – знають тільки стареньку бабцю, котра їх годує і обпирає. Знають і люблять, але не слухають.

Скільки нині в Галичині таких родин і які сім’ї зможуть створити такі діти, коли виростуть? А якби вони навіть взорувалися на нерозбитій традиційній галицькій родині, то які висновки зробили б для себе?

Чи галицька родина ще сповідує традиційні цінності – побожність і господарність, поваги до батьків, любов між дітьми?

Жінка в галицькій родині, як і в усьому українському суспільстві, займає своє особливе місце і всупереч застільній риториці воно далеко не почесне. Хлопчик ще з періоду статевого дозрівання дізнається, що жінка – це просто баба. В багатьох гуцульських селах жіноцтво досі називають челяддю. Теща і свекруха надалі залишаються вагомим родинним чинником – в одному випадку як фактор рівноваги, в іншому як елемент деструкції. Скільки зневажливих, принизливих, несправедливих окреслень чує жінка на свою адресу щодня вдома (а також на роботі, на вулиці)?
А де є зневага і приниження, там завжди є насильство. Родинне насильство у нас і надалі тема, м’яко кажучи, мало популярна, хоч і дуже поширена. Мабуть, не таємниця, що чимало галицьких жінок їдуть до Італії-Іспанії-Португалії не тільки (а часто і не стільки) за заробітками, як за пошуками кращого життя. Вони просто втікають віт пияцтва і грубощів власних чоловіків, від побиття і матюків. Напевне багатьом з нас доводилось бачити як розквітають наші знайомі жінки поруч з якимось пристарілим «доном» чи «сеньйором» після багатьох років «сінєглазого» життя з нашим Іваном чи Йосифом. Однак, висновків, здається, не робить майже ніхто ні держава, ні суспільство, ні Церква.

З усвідомлення того, що можна чоловікові і чого не можна жінці, в Галичині й далі починається родинне життя. Не дивно, що кожне друге з них завершується через кілька місяців, в кращому випадку – років. Іноді дивом-дивуєшся, спостерігаючи за цими затратними весіллями, за цими кортежами дорогих уквітчаних авто, за цими ляганнями у вельонах на львівську бруківку на знак фотографа. Що це – фіксація останніх хвилин щастя і свободи?

Втім, у самому розлученні не було б трагедії, якби не травматичний досвід, з яким впоратися можуть далеко не всі. Якщо взяти до уваги, що ми живемо у світі, збудованому за правилами чоловічої домінації, то не важко здогадатися, що жертвами розлучення стають переважно жінки. Пияцтво і розпуста для більшості жінок – це сором і падіння, для мужчин ознака того, що «жизнь удалась».
В соціально нестабільних країнах, таких як наша, утворення родини багатьма жінками сприймається як один зі способів забезпечення собі благополуччя. Але наскільки при цьому люди готові збалансовувати взаємні очікування? Про це соромно говорити під час заручин, безглуздо – в стані закоханості, практично марно – після весілля. В наш час у родин, які не знайшли цього балансу, немає майбутнього. Родинна традиція нині повинна базуватись не на тому, яким чином робили щось наші дідусі й бабці, а на тому – як вони виявляли свою повагу і любов одне до одного. Чи можливо поєднати найкраще зі старих традицій з викликами сьогодення? Чи можна реформувати галицьку родину чи просто потрібно про неї забути як про «основу суспільства» і не обманювати себе?

Відповіді пошукаємо на засіданні ГДК «Митуса», у суботу 13 серпня.

Володимир Павлів, модератор клубу