Півтори години «Океанів»
Не знаю жодної людини, яка б не любила океан, не залежно від того, бачила вона його чи ні.
Може, вся причина у теорії еволюції, за якою ми всі походимо з його надр, і тепер він, мов прабатьківщина, кличе нас назад додому… А може, таємниця глибин океану, до якої простому смертному – зась, притягує, як і все невідоме… У чому б не була причина – шляхів задовольнити спрагу бажання зануритися у підводний світ не так багато. Можна поїхати до океану, але й тоді побачиш лише вершечок його айсберга, так і не підгледівши глибинних загадок. А можна, як не банально це звучить, піти в кіно. Дивно, але саме сурогату реальності (так неодноразово охрещували кінематограф) цього разу вдалося розширити для пересічного глядача межі цієї загадкової реальності.
Кільканадцять років роботи, бюджет 80 млн. доларів (це серйозні гроші навіть для голлівудських стрічок, а що вже казати про українське кіно, яке таких грошей і уві сні не бачило), кількадесят місць зйомок, численні професіонали в галузі і кінематографії, і океанології… І це все лише вступне слово до документальної стрічки «Океани» – справжнього шедевра від французьких документалістів Жака Перрена та Жака Клюзо. Вони вже успішно літали разом із «Птахами», вдивлялися у деталі «Мікрокосмосу», а «Океанами» закрили трилогію наукових еко-блокбастерів.
Майже сто хвилин під водою, і лише час від часу виринаєш на поверхню, щоб подивитися на світ. Зйомки стрічки проводили в середині океану на таких глибинах, про які кажуть: «І не ступала тут нога людська», і з борту літака, і з палуби корабля… «Океанам» вдалося затопити собою всіх глядачів, дивлячись на них, відчуваєш себе не ззовні, а всередині, під водою. Цей фільм – сага тому світу, якого не бачимо у всіх його барвах, про який можемо і не здогадуватися. Без слів (за весь фільм звучать лише кілька реплік авторів стрічки) повільно занурюєшся в океан. Лише крики птахів, шум хвиль, тривожне мовчання глибин, пориви вітру, музика Бруно Куле, яка не втручається у цю симфонію, а лише підкреслює найвиразніші її голоси… Це живописний портрет у холодних тонах води, з яскравими вкрапленнями істот, які навіть важко уявити (а природа зуміла їх створити). Це історія їхнього життя, любові, виживання. Справжній блокбастер зі своїми драмами і любовними сценами… Це танці під водою неймовірних чи то змій, чи то риб. Це театр стосунків, підводної конкуренції і співпраці. Безіменні красені, родословні яких записані у товстезних талмудах океанології, своїми рухами розповідають про своє життя.
Дивлячись «Океани», закохуєшся в них і водночас починаєш ненавидіти тих, хто своїм втручанням руйнує гармонію їхнього світу. Одним мазком змальований найбільший хижак у цих підводних нетрях – людина. Вона не залишає шансу, не визнає правил чесної гри – ловить акулу, відрізає плавники і кидає напризволяще, щоб та, нерухома і збезчещена, але все ще жива, стікала кров’ю на дні… Людина «дарує» їй життя, не вбиваючи, забезпечуючи таким чином довготривалу агонію. І якщо маленькі черепашки, щойно народившись, мають шанс добігти до води, доки їх не вбили хижі птахи (звідки вони, щойно народжені, знають, куди бігти і від чого рятуватися?), і якщо морські котики і помирають від гострих зубів, то принаймні у чесній грі, то людина у такі ігри честі не бавиться. Вона приходить, бере своє і залишає напризволяще агонізувати…
Оксана ЗЬОБРО, “Високий Замок”