Література на шпильках у книгарні “Є”
17 березня в львівській книгарні “Є” відбулася розмова на тему “Література на шпильках: розвага? самопізнання? обмін досвідом?” за участю Галини Вдовиченко та Христини Лукащук. Щоб означити цю розмову “жіночою”, потрібно було передусім з’ясувати: чи варто виділяти в літературі окремий сегмент — жіночий? Сучасна літературознавець Роксана Харчук у своїй книжці “Сучасна українська проза. Постмодерний період” пише: ,,У сучасній українській прозі окреме місце займають твори, написані жінками. Їх вирізняють не тільки увага до жінки і жіночих проблем чи виразно жіночий погляд на світ і важливі проблеми сучасності. Жіноча проза – це інший стиль мислення і письма, інша манера мовлення, інший тон”. Отже, якщо є “жіноча” література, то які її неодмінні ознаки? Чи може бути, наприклад, жіночий бойовик? Чи кохання — неодмінна тема “жіночої” літератури? Про це та про інше в книгарні “Є” спілкувалися 17 березня найбільш жіночні львівські письменниці, лауреатки Всеукраїнського конкурсу “Коронація слова” Галина Вдовиченко та Христина Лукащук.
Галина Вдовиченко вважає, що жіноча література — це таки справді окремий сегмент, і визначити цей сегмент можна так: тексти, написані жінками про проблеми, що більше хвилюють жінок, аніж чоловіків (тобто про жіночі проблеми). Однак пані Галина застерігає: як правило, коли письменник сідає писати, він не уявляє свого читача, не звертається до нього, а думає радше про те, що хоче сказати. Письменникові невідомо, хто буде його читачем і до якого сегменту літератури віднесуть його книжку літературознавці. Тому не можна чітко визначити: ця книжка призначена жінкам, а ця — ні.
У повісті Христини Лукащук “Рожевий і ще раз рожевий” ідеться не тільки про неї — про жінку, а й про нього — про чоловіка, тож можна зробити висновок, що книжка мала шанс отримати у ролі читачів як жінок, так і чоловіків. На питання, чи не обмежила авторка коло читачів повісті до однієї статі, назвавши книжку “Рожевий і ще раз рожевий”, Христина Лукащук відповіла, що рожевий у її книжці означає не жіночий колір, а колір оптимізму (рожевих окулярів), притаманного людям узагалі, а не представникам певної статі. Як Христина Лукащук, так і Галина Вдовиченко більшість відгуків про свої книжки мають, як не дивно, від чоловіків, а не від жінок.
Христина Лукащук вважає, що без кохання в “жіночій” літературі не обійтись — жіночі тексти наснажені емоціями й відчуттями. Проза самої Христини Лукащук, як зазанчають літературознавці, — дуже чуттєва.
Чи можуть чоловіки взяти для себе щось корисне з “жіночої” літератури? Галина Вдовиченко вважає, що може, адже книжки допомагають вникнути у психологію іншого, а отже — зрозуміти іншого. Читаючи “жіночі” тексти, чоловіки можуть, окрім усього, зрозуміти жінку. Христина Лукащук згадала, як один із її читачів поділився: “З Вашої повісті я зрозумів, що жінки не є хитрими створіннями, які завжди і все повернуть на свою користь. Жінки можуть страждати так само, як і чоловіки…”.
Як Галина Вдовиченко, так і Христина Лукащук упевнені: добра література не залежить від статі автора, і майстерне зображення жінок та жіночих проблем, а також щирість у творі, вірність правді (правді не про своє життя, а вищій правді) роблять книгу універсальною.