8 березня о 18:00 в літературній кав’ярні “Кабінет” зустріч з Остапом Сливинським.

ОСТАП СЛИВИНСЬКИЙ

МОЛОДША СЕСТРА АНГЕЛІВ

вірші про кохання

Кохання віддавна було оспіване поетами. Греки і латиняни любили оспівувати пристрасть богів до земних красунь, в результаті якої народжувалися герої.

Ми рідко здаємо собі звіт, що почуття міняються разом зі зміною епох, з плином історії. Романтичні почуття, знайомі сучасній людині тому й називаються романтичними, що народжені в добі, названій Романтизмом. Але починалося все з трубадурів Лангедоку, Провансу і Данте. Особливо – Данте. Данте Аліг’єрі був здатний до іншого, більш піднесеного почуття. Коли він вдумувався в голос свого серця, любов здавалася йому чимось священним, таємничим, в чому плотські мотиви зникали до бажання споглядати Беатріче, до спраги одного її привіту, до блаженства співати їй хвалу.

Почуття підносилися до крайнощів одухотворення, захоплюючи за собою і образ милої: вона вже не серед веселих поетів. Вона поступово одухотворюється, вона стає примарою, «молодшою сестрою ангелів» називав її Данте. Це божий ангел, говорили про неї, коли вона йшла, увінчана скромністю; її чекають на небі. «Ангел мовить у божественному провидінні: Господи, світло не надивується діянням душі, сяйво якої проникає в самі небеса, і вони, ні в чому не знаючи нестачі, окрім нестачі у ній, вони благають її у Господа, всі святі молять про таку його милість, одне лише Милосердя захищає нашу (людську) половину». Господь, який знає, що говорить про мадонну Беатріче, відповідає так: «Любі мої, почекайте спокійно, нехай ваша надія перебуває, поки, по моїй волі, там, де хтось боїться її втратити, хто скаже грішникам у пеклі: я бачив надію блаженних». Це – уривок однієї канцони з «Vita Nuova» (§ XIX), ще не передвіщує Божественної Комедії, але вже близький їй за настроєм, за ідеалізацію Беатріче.

Коли вона померла, Данте Аліг’єрі був невтішний: вона так довго живила його почуття, так зріднилася з його кращими сторонами. Він пригадує історію своєї недовговічною любові. Її останні ідеалістичні моменти, на які смерть наклала свою печать, мимоволі заглушають інші: вибір ліричних тем, навіяних в різний час любов’ю до Беатріче і дали канву «Оновленого життя». В цьому була несвідома навмисність: все реально-грайливе усунуто, як наприклад сонет про доброго чарівника. Адже це не лягало в загальний тон спогадів. «Оновлене ​​життя» складається з сонетів і канцон з короткою розповіддю, що об’єднує твір біографічної ниткою. У цій біографії відсутні факти як такі, зате кожне відчуття, кожна зустріч з Беатріче, її посмішка, відмова у вітанні – все отримує серйозне значення, над яким поет замислюється, як над таємницею, яка з ним відбувається. І не з ним одним, бо Беатріче – любов взагалі, любов висока, що підносить.

Після перших весняних побачень нитка дійсності починає губитися у світі сподівань та очікувань, таємничих відповідностей чисел три і дев’ять і віщих видінь, налаштованих любовно і сумно, ніби в тривожному усвідомленні, що всьому цьому недовго бути. Думки про смерть, що прийшли до Данте під час хвороби, мимоволі переносять його до Беатріче, він закриває очі і починається марення: йому бачаться жінки, вони йдуть з розпущеним волоссям і кажуть: і ти також помреш! Страшні образи шепочуть: ти вже помер. Кошмар посилюється, Данте Аліг’єрі вже не усвідомлює, де він і хто він. Надходять нові візії: йдуть жінки, вбиті горем і плачуть, сонце потьмяніло і зірки теж здаються блідими тінями: вони теж проливають сльози, птиці падають мертвими на льоту, земля тремтить, хтось проходить мимо і каже: невже ти нічого не знаєш? – твоя мила покинула цей світ. Данте Аліг’єрі плаче, йому видається сонм ангелів, вони мчать до небес зі словами: «Осанна в вишніх», перед ними пучок світла. І в той же час серце підказує йому: твоя мила справді померла.

І йому здається, що він іде подивитися на неї, жінки покривають її білим покривалом; її обличчя спокійне, ніби промовляє: я змогла споглядати джерело світу (§ XXIII). Одного разу Данте Аліг’єрі взявся до канцони, в якій хотів зобразити благотворний на нього вплив Беатріче. Почав і, ймовірно, не зміг закінчити, принаймні він подає з неї лише уривок (§ XXVIII): в цей час йому принесли звістку про смерть Беатріче, і наступний параграф «Оновленого життя» починається словами Єремії (Плач I): «як самотньо стоїть місто колись багатолюдне! Воно стало, неначе вдова; велике між народами, князь над землями, тепер стало данником». В поетичному афекті втрата Беатріче здається йому всезагальною: він сповіщає про неї іменитих людей Флоренції і тут також починає словами Єремії (§ XXXI). В річницю її смерті він сидить і малює на дощечці: виходить фігура ангела (§ XXXV).

Пройшов ще рік: Данте сумує, але разом з тим шукає розради в серйозній роботі думки, вчитується в працю Боеція «Втішання філософією», чує вперше, що Цицерон писав про те ж у своєму міркуванні «Про дружбу» (Convivio II, 13 ). Його горе настільки вляглося, що, коли одна молода красива дама глянула на нього зі співчуттям, в ньому прокинулося якесь нове, неясне відчуття, повне компромісів зі старим, ще не забутим. Він починає запевняти себе, що в тій красуні перебуває та ж любов, яка змушує його лити сльози. Всякий раз, коли вона зустрічалася з ним, вона дивилася на нього так само, бліднучи, ніби під впливом любові. Це нагадувало йому Беатріче: адже вона була така ж бліда. Він відчуває, що починає задивлятися на незнайомку і що, тоді як раніше її співчуття викликало в ньому сльози, тепер він не плаче. І він похоплюється, картає себе за невірність серця, йому боляче і соромно.

Беатріче явилася йому уві сні, одягнена так само, як того першого разу, коли він побачив її ще дівчинкою. Це була пора року, коли паломники натовпами проходили через Флоренцію, прямуючи в Рим на поклоніння нерукотворному образові. Данте повернувся до старої любові з усією пристрастю містичного афекту, він звертається до прочан: вони йдуть замислившись, можливо про те, що покинули вдома на батьківщині. З їхнього вигляду можна зробити висновок, що вони здалеку. І повинні бути – здалеку: йдуть по незнаному місті і не плачуть, адже не відають причини загального горя. «Якщо ви зупинитеся і послухаєте мене, то ідіть далі в сльозах; так підказує мені туга серце, Флоренція втратила свою Беатріче, і те, що може про неї сказати людина, всякого змусить заплакати» (§ XLI). І «Оновлене ​​життя» закінчується обіцянкою поета самому собі не говорити більше про неї, блаженну, поки він не в змозі буде зробити це гідним її способом. «Для цього я працюю, наскільки можу, – про це вона знає, і якщо Господь продовжить мені життя, я сподіваюся сказати про неї, чого ще не було сказано про жодну жінку, а потім нехай сподобить мене Бог побачити ту, преславну, яка нині споглядає обличчя Благословенного перед віками».

Так починалася ця сумна історія, що дала змогу втішатися всім закоханим останню тисячу років. Канцони, написані одній, читалися тисячам і мільйонам інших, одні поети змінювалися іншими на цьому безконечному шляху оспівування, шляху схиляння перед Дамою, найблагороднішого схиляння, що підносить природу людини.

Координатор “Кабінетних” зустрічей
Юрій Кучерявий 0503799961