«Українці – дуже артистичні. Ми – великі романтики, ідеалісти, фантазери»
Федір Стригун для українського театру особистість легендарна. Корифей, з яким рахуються усі: і маститі колеги-режисери, і актори-початківці. 1 листопада Федір Миколайович розміняє восьмий десяток. До 70-річчя знаменитого актора та режисера його рідний театр – Національний драматичний театр ім. М. Заньковецької – підготував показ яскравих робіт Стригуна: «Наталка Полтавка», «Гуцулка Ксеня», «Шаріка», «У неділю рано зілля копала…», «Державна зрада», «Сільва», «Суботня вечеря», «У. Б. Н.», «Ісус, син Бога живого», «Доки сонце зійде…», «Коханий нелюб», «Візит літньої пані», «Неаполь – місто попелюшок», «Дама з камеліями». А сам ювіляр виношує постановку «Сватання на Гончарівці» – за однойменною п’єсою Григорія Квітки-Основ’яненка. Каже, щоправда, що вистава ця не буде приурочена до ювілею, мовляв, простий збіг…
– Давно думав поставити «Сватання на Гончарівці», але усе була інша робота, – розповідав Федір Стригун кореспонденту «ВЗ». – Люблю українську класику. Вона цікавить мене, особливо у стінах українського, національного театру. Мені імпонує оптимізм цієї ліричної комедії. Проблема, порушена у ній, – живуча і вічна. Людство весь час ставить собі питання, причому знаючи на нього відповідь: що ж головне у житті – любов чи мамона, гроші? У наш час усі зайнялися однією проблемою – грішми. Забувають, що не у грошах щастя, а у коханні, любові, гармонії, красоті життя… Коли людина сходить на манівці і починає думати лише про матеріальний бік життя, стає нещасною, втрачає те найдорожче, що дав нам Господь Бог, – любов до свого ближнього.
– Федоре Миколайовичу, такий поважний ювілей: вам – 70! Уже чи лише?..
– Я – ще молодий! Я – з тих людей, які дивляться вперед. Ще стільки всього хочеться зробити, сказати, поставити, зіграти… Я – щасливий, бо у театрі все добре: у нас багато молоді, маємо добру перспективу і вірного та зацікавленого глядача. А театр – це, у першу чергу, колектив, сім’я.
– Поверніться думками у своє дитинство. Воно припало на нелегкий час – йшла ІІ Світова війна… Ваші батьки були простими людьми. Звідки ви такий творчий взялися? Змалку співали, малювали, у театрі грали…
– Українці як нація від природи – дуже артистичні. Ми – великі романтики, ідеалісти, фантазери. Більше живемо у придуманому світі, аніж у реальному. Але це говорить про багатство нації, бо ж належить до духовної сфери. Щодо мене, то мені не залишалося нічого, як іти за природою українців. Вона вивела мене на сцену. Театр для мене – спосіб існування. Люблю моделювати життя, аналізувати його і спостерігати за ним. Люблю, щоб люди задумалися над своїм буттям, проблемами, щоб раділи зі свого щастя, щоб сміялися із себе і своїх сусідів…
Артистичну природу українців я відчув з дитинства: у народних святах, колядках, танцях… Мої батьки також мали творчу жилку: тато був музикантом, мама гарно співала. Відколи себе пам’ятаю, мене ставили на стілець – і я співав «Сонце низенько». У мене був хороший голос. Батьки заохочували до творчості. Та й я іншим себе не уявляв. Закінчив 10 класів – і у 16 років став завклубом.
– Переломний момент – вступ до театрального інституту у Києві…
– Вступити у театральний інститут було для мене проблемою. Коли перший раз приїхав до Києва, мені було 16. Був я якийсь такий малий… Хто мене слухав? А ось через рік став подібним на людину – і мені сказали подавати документи на вступ. На науку мене взяв прекрасний професор – Володимир Олександрович Неллі. Курс у мене був хорошим. Вчився я із захватом, мене не треба було примушувати до науки.
Друга велика подія у моєму житті – зустріч із Тасею Йосипівною Литвиненко. Давно у неї був закоханий – відтоді, як побачив її на екрані. І тут, коли побачив у житті, – закохався ще більше. Згодом ми працювали в одному театрі у Запоріжжі.
– А кажуть, дві творчі людини під одним дахом не зживаються. Мовляв, один повинен пожертвувати своїм талантом заради успіху іншого…
– Це дурні говорять. Ми усе життя допомагаємо одне одному. І коли кажуть, що у творчих сім’ях є заздрість, не вірю у це. Ми з Тасею Йосипівною настільки любимо театр, сцену і настільки поважаємо талант один в одному, що місця для заздрощів немає. Навпаки, маємо про що говорити і сперечатися, що радити і критикувати. Спершу я бачив у дружині талановиту актрису, хорошу людину, гарну жінку, а проживши із нею років із тридцять, почав відкривати у ній прекрасного педагога та режисера. Відкривати у коханій людині усе нові грані – у цьому і є щастя.
– Підозрюю, третя велика подія у вашому житті – переїзд до Львова…
– Саме так! Уперше до Львова я приїхав у 1961-му. Коли сів у трамвай і почув, що зупинки оголошуються українською: «Наступна зупинка – Оперний театр», – був здивований. Ба, більше – мені здалося, що мене дражнять. Тоді ж по всьому Радянському Союзу зупинки оголошували російською. Зробив у Львові й інше велике відкриття: українською тут розмовляли не тільки селяни, робітники чи, як казали у нас, мужики, а й освічені люди. Причому, чим вичурніша українська мова, тим переді мною була аристократичніша людина, з гарним, інтелектуальним обличчям. На cході українську ламали, калічили, старалися «разговаривать по-городскому». Так і зараз… На Східній Україні досі є поняття меншовартості українських мови, культури… А що зробиш? Воно ж віками, 300 років, виховувалося… Тож у Львові я відчув себе як у рідному селі. Хоча ми з Таїсею Йосипівною і до переїзду до Львова у 1965-му розмовляли українською.
– Колись, коли український кінематограф переживав не таку скруту, як зараз, і ви, і Таїсія Литвиненко багато знімалися. Скучили за кіно?
– Ні. За останній рік до мене надходило два запрошення у кіно, та я відмовився – не сподобалися сценарії. Справа ж не в тому, щоб знятися. Мене можна «купити» на цікаву роботу. Люблю кіно, але я, все ж, – людина театру. Кіно споживає те, що напрацьовано у театрі, де кожен день тренаж – майстерності, техніки… А українське кіно ще вистрелить. Такий народ, як українці, не може без кіно. З’являться українські режисери – з душею і менталітетом українця. І їхні фільми не будуть подібними ані на голлівудські, ані на російський ширвжиток.
– 100-ий чи 200-ий показ вистави не перетворює театр на конвеєр?
– Ні. Жодна вистава, навіть та, яка йде 500-ий раз, не схожа на попередню. Вистава залежить від погоди, від того, хто у залі, від настрою і самопочуття актора, від того, голодний він чи гарно попоїв, яку книжку прочитав чи що побачив… У театрі мистецтво твориться на очах у глядача – тут і зараз. А глядач – співтворець вистави. Сцена викликає у нього роздуми, сміх, сльози, біль, розпач, співчуття… Звичайно, вистава амортизується, старіють актори… Але у серйозному театрі вистави не перетворюються на механізм. Актор, який виходить на сцену, думає, відчуває, почуває – любить чи ненавидить…
– Театру ім. М. Заньковецької часто закидають надмірний театральний традиціоналізм. Наскільки ви як художній керівник допускаєте на своїй сцені експериментальність? Обох – і Ромео, і Джульєтту – у вас можуть грати чоловіки?
– Ні! У нашому театрі не буде педерастів та лесбіянок! Нам потрібні здорові люди, зі здоровою психікою. Мистецтво повинно бути психічно здоровим. Щодо експериментів, то у нас для цього є камерна сцена – там експериментують, скільки хочуть. Ще Козьма Прутков сказав: «Усі мистецтва – добрі, окрім скучного». А я кажу інакше: за хороший театр голосують глядачі – ногами і грішми. Ось у Москві є дуже багато театрів. Але є один – Малий театр, який несе російські культуру, мову. Так і в Україні: у Львові є Театр ім. М. Заньковецької, у Києві – театр ім. І. Франка, а при цьому нехай буде ще сотня театрів – різних, всяких. Нічого не потрібно забороняти – глядач сам відбере, що він хоче дивитися, а чого не хоче. Зараз глядач такий мудрий – на будь-що він не піде. Його не обманеш. Глядач стужився за чистотою, красою, чесністю, благородством, совістю, честю, достоїнством, гармонією життя…
– Ви завжди гостро оцінюєте політичну ситуацію в Україні. Доки ті голосні і викривальні репліки, які звучать із уст вашого героя у виставі «У. Б. Н.», будуть актуальними?
– Коли починали показувати «У. Б. Н.», думав, що ця вистава буде актуальною рік-два, а потім проблеми зійдуть. Та з часу постановки минуло вже майже вісім років, а проблеми стали ще більш болючими і гострими. Соціуму бракує сумління, совісті, честі та достоїнства. Усе підміняється кількістю грошей – «долярів». Але ж людина красива своєю духовністю, а не тим, що вона їсть.
– Чим живете поза театром? Що робите удома?
– Удома не роблю нічого, бо нічого не вмію робити. Вдома відпочиваю. Сідаємо з Тасею Йосипівною – п’ємо чай і розмовляємо – знову про театр… У мене немає іншого хобі. Шекспір найточніше сказав: світ – театр, а люди у ньому – актори. Усі ми у цьому житті – актори. Щось прикриваємо, недоговорюємо… Посміхаємося, ховаючи горе. Чи граємо горе, мовляв, які ми нещасні… Така людська природа.
Довідка «ВЗ»
Федір Стригун – актор, режисер, художній керівник Національного драматичного театру ім. М. Заньковецької (м. Львів), народний артист України. Народився 1 листопада 1939 р. у с. Томашівці Уманського р-ну Черкаської обл. У 1961 р. закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. У 1961-1965 рр. – актор Запорізького українського музично-драматичного театру. З 1965 р. – актор, головний режисер, а з 1987 р. – художній керівник Театру ім. М. Заньковецької. Зіграв понад 100 ролей. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка та інших престижних нагород.