Інтерв’ю з Сашком Ушкаловим
Сашко Ушкалов – один із лідерів нової художньої практики, тобто літератури нової генерації. У його творчому доробку – поезії, збірка абсурдових п’єс, він перекладає сучасну німецькомовну поезію та прозу, впорядковує антології віршів. Герої його творів – молоді люди, його ровесники.
Дебютний роман Сашка Ушкалова “БЖД” багато літературних критиків уважають одним із найвдаліших у ланцюгу “українського молодіжного роману” (так умовно називають окремий жанр так званої сповідальної прози-маніфестів покоління). Тож із ким, як не з молодим харківським письменником порозмовляти в День знань про шкільні роки…
Родом із дитинства
– Пам’ятаєш свій перший дзвоник? Які відчуття тоді охоплювали?
– Перший дзвоник пам’ятаю доволі добре. Був убраний у коричневу шкільну форму, як виявилося, дуже непрактичну, бо в неї на ґудзиках було написано “школа”, а коли вони губилися, їх неможливо було дістати, тож доводилося пришивати геть інші, через що я часто виглядав, як клоун. Пригадую, прийшов тоді без квітів. На першій лінійці мені подарували книжку про пожежників. Не збагну тільки, для чого. Пам’ятаю, що наприкінці лінійки мені стало нудно… Навіть більше: в класі мені стало зле, а коли повернувся додому з книжкою про пожежників, то виявилося, що в мене температура понад сорок градусів. Словом, першого дня в школі мені не дуже сподобалося (сміється).
– Розкажи про свою першу вчительку…
– Її звали Любов Борисівна, зовні вона нагадувала бізнес-леді, їздила до школи власним авто. Вона була гарна, дуже мене любила, але я ніколи не забуду, як вона цілком серйозно казала нам, що Ганс Християн Андерсен і Ханс Християн Андерсен – то два різні письменники…
– Хто частіше був твоїми сусідами по парті – хлопці чи дівчата?
– Геть не пригадую, з ким сидів першого дня навчання… Вилетіло з голови. А взагалі здебільшого сидів із дівчатами. Десь рік із дівчинкою на ім’я Оля, вона була гарненька і я, здається, навіть закохався в неї. Нещодавно знайшов у якійсь шафі поштівку із зайцем, яку вона подарувала мені на День захисників Вітчизни. Ми з нею дружили, але вона часто пропускала школу, бо багато хворіла. Потім мене посадили з дівчинкою Тетянкою, найкращою ученицею класу. Вона була збіса противна. Дуже мене діставала.
Шкільна любов і… нелюбов
– Перше кохання прийшло до тебе у школі?
– У дев’ятому класі я закохався в дівчину на ім’я Катя, але до закінчення школи так і не наважився сказати їй про це. Смішна була ситуація. Але Катя про це все-таки дізналася: кілька місяців тому ми списалися з нею на “одноклассниках.ру”, і я їй сказав. Посміялися. Вона вже довго мешкає в Лондоні.
– Ти любив процес прокидання-збирання-дороги до школи?
– О, ні… Прокидання вбивали, бо я сова за власним годинником. Дорога до школи була нудною, бо пролягала через околичне студмістечко. Пригадую лише один смішний випадок, що стався зі мною класі в третьому. В мене було троє штанів, тобто взагалі троє. Вдома, маю на увазі. А на вулиці була весна й дика ожеледь – крига, залита водою. Вийшовши до школи, я сів на дупу й повернувся додому змінити штани. У других штанях сів на дупу в тому самому місці, що й у перших. Повернувся й одягнув треті, у яких сів на дупу вже перед самісінькою школою. Так і зайшов до класу.
– Улюбленим і неулюбленим предметами були…
– Дуже любив російську літературу. Точніше не саму літературу, а вчительку. Вона була справжньою фанаткою і єдиною людиною, яка вже тоді натякала, що я стану письменником. І не помилилася. Ненавидів алгебру, хоч і навчався в математичному класі аж сім років.
Шкільні гріхи
– Часто прогулював уроки?
– Ні, майже не прогулював. У нашій школі за цим дуже пильно стежили. А якщо й прогулював, то зазвичай грав у футбол на шкільному стадіоні.
– Згадай найяскравіший випадок у школі…
– Колись ми з кількома однокласниками підірвали піротехнікою хлопчачий туалет, а потім, коли нас допитували, звернули все на одного одинадцятикласника, який був одним із перших у місті металістів і ходив у футболці з черепами.
– Користувався симпатією вчителів?
– Якщо порівняти кількість тих, які любили, й кількість тих, які не любили, – то ні. Тобто вчителі мене не любили.
– Як ти навчався?
– Переважно добре, майже не мав “трійок”, але в певні моменти наставала якась апатія – і відбувалися провали, які дуже складно було ліквідувати до кінця чверті. Але в атестатах, наскільки пригадую, трійок не було. До речі, в мене в 11 класі був якийсь дивний табель. Там було написано: “Українська мова – 5”, “Родной язык – 4”. Це мене неабияк напружувало…
Господи, як добре, що все завершилося!
– Й от момент останнього дзвоника… Які були відчуття?
– Як би прикро не було це визнавати, я думав: Господи, як кльово, що все це завершилося!
– А нині часто навідуєшся до школи?
– За останні вісім років був лише двічі, хоч і дуже люблю свою школу. Я зрозумів це пізніше.
– Порівняй час, коли навчався ти, й теперішню освітню ситуацію. У чому основна проблема неякісного надання освіти?
– Думаю, майже нічого не змінилося. Хіба що підручники стали ліпші… Головна проблема неякісного надання освіти в тому, що поважні дяді й тьоті в міністерствах складають напрочуд непродумані та незрозумілі освітні програми. Принаймні шкільний курс з української літератури я геть реформував би. Друга, не менш важлива проблема: в наших школах немає фанатиків… Тобто вчитель працює без вогників в очах, відробляючи свої не дуже великі гроші… А в кожній справі має бути присутній здоровий фанатизм, тим паче, коли на тобі лежить відповідальність за молоде покоління!
Розмовляла Анастасія Перфецька
http://gazeta.lviv.ua/articles/2008/09/02/33908/