У Львові відбулася презентація книжки Віри Агеєвої “Апологія модерну: обрис ХХ віку”
11 квітня у Львові відбулися дві презентації нової книги досліджень знаної літературознавця, доктора філологічних наук, професора Національного університету “Києво-Могилянська академія” Віри Агеєвої «Апологія модерну: Обрис ХХ віку», що вийшла у видавництві «Грані-Т» (серія «De Profundis»). Перша зустріч проходила у стінах Дзеркальної зали Львівського національного університету імені І. Франка, де зібрались студенти та викладачі-філологи, а друга зустріч зібрала чималу читацьку аудиторію у книгарні «Є».
Віра Агеєва називає свою нову книгу особистою контурною картою ХХ століття, ведучи розвиток модерну в українській літературі цього періоду від Лесі Українки до Тараса Прохаська. Розвиток цей складний і уривчастий, на півстоліття затриманий соцреалізмом – єдиним, напевно, в історії світової літератури мистецьким напрямом, проголошеним постановою згори. За словами дослідниці, такою затримкою, зокрема, зумовлене фатальне відставання української літератури від європейських у розвитку стильових тенденцій, наприклад, у літературі постмодерної епохи.
Для літературознавця принциповим є питання канону (інакше, до речі, ми не мали б антології української малої прози ХХ століття, яку Віра Агеєва й упорядкувала), і про це також ішлося на презентаціях. Історія з українським каноном ледь не детективна: з намаганням перебудувати канон у 20-ті роки (суперечка «батьків» і «дітей»); з перетворенням канону як «мистецтва пам’ятати» у радянський час на своє заперечення – «вміння забувати»; з існуванням паралельного канону, підтримуваного в середовищі української еміграції; з уведенням – уже за доби незалежності – в національний канон забутих імен та неможливість, у зв’язку з інерцією мислення, позбутися імен недоречних. Варто зауважити, що завдяки зусиллям, зокрема, Віри Агеєвої національний канон зазнав суттєвих змін. Маємо розуміти, що місце письменника або певних його творів у каноні, з одного боку, залежать від епохи, в яку цей канон твориться, а з іншого (або ж як наслідок першого фактора), текст, творений на замовлення певної ідеології, у каноні «тримається» недовго, тож стійке місце в цьому утворенні може забезпечити лишень беззаперечна мистецька цінність такого тексту, його здатність допомогти читачеві «пізнати якісь виміри чи грані загальнолюдськи значущого й цікавого, а відтак непроминального людського досвіду».
«Я доводжу в цій книзі, що в нас у 30-ті-60-ті роки (минулого століття) було ще щось, окрім соцреалізму», – наголошує Віра Агеєва. Справді, варто нагадати, що дуже часто літературознавці вже незалежної України, бажаючи закцентувати на гнітючій атмосфері страху та втоми від несвободи, у якій змушені були жити письменники у 30-х, звертають увагу на тексти, що для на той час для автора були маргінальними (тобто в підручниках про ці твори не йшлося, до збірок та збірників вони входили дуже рідко або й узагалі не входили). Віра Агеєва також не забуває про ці тексти, але не оминає увагою й такі, що, з одного боку, нібито прославляли новий лад, але, якщо добре в них попоритись, знаючи контекст, демонструють “друге дно”. Приміром, Максим Рильський, про поезію якого йдеться у статті Тексти з подвійним дном, або Психоаналіз соцреалізму, нерідко вдавався до майже невідчитної для тодішніх дослідників гіркої автоіронії та автопародії.
Віра Агеєва не гребує наголосити й на ролі постмодернізму в українських реаліях. Можливо, на відміну від інших культур, у нас він поширився не через «втому» модернізму (останній, так і не сягнувши свого апогею, був обірваний позалітературними чинниками), але, як показав досвід, зумів постати й на ґрунті іншого феномену – посттоталітарного й посткомуністичного – і при цьому зіграти свою скрипку в деструкції (навіть не запереченні) як колоніальних, так і схожих до них за методами антиколоніальних рис нашої культури. Віра Агеєва, втім, наголошує, що якщо йдеться про постмодернізм як апологію тези про “кінець історії”, то в нас такий постмодернізм неактуальний, оскільки ми щойно почали “збирати каміння”, а не “розкидати” його, адже в нашій історії досі є надто багато білих плям.