Галерея мистецтв PRIMUS запрошує відвідати виставку графіки відомого львівського митця – Олега Денисенко. Виставка триватиме з 9 до 27 березня. Вхід у галерею – вільний.

Трилисник покликань: малярство, графіка, скульптура. А, крім того, наш митець вигадник-перформер, що зринає на світлинах в образі ченця, музики-блазня чи гультяя в шинку. Що цілком узгоджується з кореневим походженням його прізвища, од імені французького святого 3-го століття, який увійшов до Лютеції, несучи перед собою власну голову в руці: сакральний перформанс, на свій копил! (Далі аналогію не продовжую). А в кожному з мистецтв – свої розгалуження, та найбільше їх у паперовій царині, де спостерігаємо алхімічні цикли, сузір’я екслібрисів, материки авторських книжок, архіпелаги календарів. І то не рахуючи “просто гравюр”… які об”їхали заледве не увесь світ, від Норволка до Сеула, від Пескари до Чикаго; список химерних нагород займає сторінку дрібного тексту.
Еrgo, Денисенко – графік раr ехсеllеnсе, про що якось і прохопився у одному зі своїх інтерв”ю. Тож з цього боку тривимірне може витлумачуватися в якості максимального опредмечення графічно-площинного, а поліхром – оптимально-доречне розцві¬чення останнього ж. Звідси ж – “мандрівні мотиви” на кшталт лицарського банкету чи вершника-сурмача. Насправді ж – хоча й живопис з пластичним доробком і є доповненням “основного масиву творчості”, але щоразу автор вносить якусь нову ноту до інтерпретації улюбленого сюжету. Скажімо, те, що в гравюрі часом звучить із суворою приреченістю – в картині сповито ме¬ланхолією вечірнього примирення. А у скульптурі ж викривається шкаралущність, вразливість видимого, а то й замисленого, мислією викоханого… Див. про “нічних тигрів” Борхеса.
Олег Денисенко – митець-філософ, що боїться філософських означень, мов чорт ладану – словом, філософ поготів. На користь цієї гіпотези промовляє раціо, яким керується він, витворюючи свої артефакти. Проти – усвідомлення приреченості, марнотності будь-яких універсалій, загалом мало вживаних щодо нього. Він щирий прагматик, не може не бути ним, але рішуче обстоювання власної позиції видає в ньому не менш щирого романтика, кнехта лінії, ідальго штриха, шевальє вдатної риски. Олівець, різець -мініатюрна подоба меча, тож і діяти ним варто влучно та рішуче, руці не вольно здригатися. І поле малюнку альбо гравірування -воно ж є і простором ратної борні, якщо не дуельної звитяги.
На жаль – чи на щастя, реальність не варта виклику – не те що герцю, шляхетної прі, та це не скасовує “високої необхідності” одного та інших. Дуже самотні, пошерхлі та стомлені, однак не зламані, герої Олега Денисенка живуть серед суцільних вітряних млинів… які їм геть до вподоби. Простір їхнього побутування, здається навмисно захаращено усякими матеріальними фанаберіями, в яких фігура героя часто-густо пропадає – у сенсі: губиться. Насправді ж, без них йому би настав гаплик. Лаконізм не є вибором нашого автора. Пустеля не є ареною його героїв – якщо не рахувати оту саму “пустелю самотності”. Сила силенна речей заповнює і переповнює двовимірний простір картини-гравюри (у просторі тривимірному, хоч-не-хоч доводитьcя бути стриманішим), створюючи напружену “сітку підтримки”, щось на кшталт рослинної магми Саргасового моря, яка не дає змоги втонути тому, хто втрапив до його лабет, але й не відпускає на волю.
Звідси, виникає спокуса розпорошитися на витлумачування усіх денисенкових знаків, запозичених зі скарбниць світової культури, зазвичай – архаїчної доби. Вежа, риба, чаша – у формі потиру чи бенкетного келиха. А ще: ключ, меч, сурма, мандолина, коліщатко, усі – вигадливих форм і несподіваного вжитку. Спокусу відкидаємо відразу. З кількох причин. По-перше, каталог автора доведеться спорядити грубезним додатком – денисенкове мистецтво не терпить скоромовки, краще тоді взагалі за діло не братися, аніж будувати живопліт із куцих слів. По-друге, усі ці знаки обдаровані привілеєм самодостатності, ауру якої занадто настирна інтерпретація неминуче зруйнує. По-третє, увесь їх смак -в жонглюванні ними, а не в закріпленні на певних, раз назавжди визначених ролях. І, по-четверте, знаки традиційні Олег доповнює не менш значущими знаками власного сигніфікування. Як, наприклад, плодами гранатів, біля яких завмерли персонажі “Веселки”. Утім, ерудит може одразу пригадати Параджанова…
А, може, не варто так перейматися спробами рішучого резюмування з нагоди творчості нашого автора? Те, що він належить до веселого гурту Ното І_исІеп5-ів, виглядає очевидним. Але це тільки верхній шар пізнання. А за ним на вас чигає якась капосна, та не менш весела оказія. Адже більшість персонажів Олега Денисенка заражені вибачливою хворобою ошуканства – яке дивним чином коригується з їх щирою вірою у власну місію. Усі ці верескливі скіфи, перевертні, мутанти, алхіміки, факіри, гермафродити, клоуни, блазні, просто мрійники та диваки кишать тут густим роєм, і припиняти своє дзижчання не бажають, хай би самі впали його жертвою. Словом, напускали туману на інших, та й самі придурманилися? Так, але не тільки – і не зовсім; “усе, що завгодно, але нічого подібного”, як сказав би герой Рабле, вчений-схоласт Труйоган (котрому в мистецтві його ж окозамилювання більшість моїх колег-мистецтвознавців у підметки не годиться). Парад велемовних імітацій, що їх продукує у своїй творчості вкраїнський художник, теж є зразком серйозного культурного шару, вартість якого з кожним століттям усе зростає. І зростатиме далі.
Було Рго – стане й Соntrа. Невірним було би представляти Олега Денисенка повним та беззаперечним архаїком, консерватором, ретроградом, хай як не промовляли б усі зовнішні ознаки на рахунок такої версії. Почнемо з того, що його оригінальний талант виносить його за межі такого ареалу, не сказати б – культурного гетто. Хвацька відвертість його ретроспективних жестів спростовує всякі підозри в достеменному ретроспективізмі. Не кажучи вже про власне модерністські аналогії, як-то з малярством Макса Ернста, чи з деякими майстрами італійського трансавангарду… Бо він був і лишається нашим сучасником, тонким іроніком, палким симпатиком джазу і подорожей – певно, не в диліжансі, звісно ж, не верхи на Росінанті. Якому і так знайшлося місце в його творчості, хоч під іншим іменем. Та Денисенко скаче власним шляхом. І дорога сама поспішає йому назустріч.

Олег Сидор-Гібелинда